Світлана Талан - Спокута

– Поздоровляю, кохана, – почула вона рідний, радісний голос. – Ось бачиш, як усе добре вийшло, а ти так хвилювалася. Я ж казав, що ти перебільшуєш. Ти віддала їм гроші?

– Ще ні, але зараз віддам. Ти не хочеш запитати, де я взяла гроші?

– Я тільки-но збирався це зробити.

– Ми продали квартиру. Нам тепер доведеться винаймати житло деякий час.

– Нічого страшного в цьому немає, Катрю, – лагідно сказав Олександр. – Щось вигадаємо, ти ж сама сказала, що це лише тимчасово, деякий час. Я скоро повернуся, і в нас усе буде добре. Так, люба?

– Звичайно.

– Ти не боїшся віддавати гроші синові для передачі цим моральним виродкам?

– Боюся. Тому віднесу їх зараз сама, поки Сергія немає вдома.

– Правильно зробиш, а то ще кудись вляпається.

– Тепер вже не вляпається. Буде наука на все життя.

– Сподіваюся, що так.

– Мій любий, коли ти повернешся?

– Незабаром. Уже скоро, люба, скоро. Цілую тебе.

– Я теж.

– Катрю, ти зателефонуй мені, як повернешся додому, а то я буду хвилюватися й думати, чи все гаразд.

– Добре. Чекай на мій дзвінок за десять хвилин.

Катерина схопила пакет із грішми та вискочила з квартири в домашніх капцях, навіть забувши перевзутися. Вона підбігла до «БМВ», і дверцята одразу ж відчинилися.

– Рахувати будеш, чоловік дині? – Катерина простягла пакет.

– Аякже! – гарбузоголовий розтягнув задоволену посмішку. – Гроші люблять рахунок!

Він забрав пакет і почав діставати стопки грошей, перетягнуті червоною тоненькою гумкою, акуратно викладаючи їх на сидінні автомобіля.

– Тут п’ятдесят, – закліпав очима.

– Так. П’ятдесят, – впевнено сказала Катря.

– А де решта?

– Яка… решта? – у Катрі похололо в грудях від недоброго передчуття.

– Ще двадцять п’ять.

– Ти що?! З глузду з’їхав?! Син винен був п’ятдесят!

– Сімдесят п’ять! – витріщився на неї головатий. – Я з першого дня назвав твоєму бовдурові цю цифру! Він що, дебіл?! Чи я щось вигадав?

– Реально, сімдесят п’ять, – визирнув з-за гарбузячої голови водій.

– Тоді віддай мені гроші назад, – Катря простягла руку, але її зап’ястя міцно, до болю, стисла сильна рука головатого.

– Навіщо? – свердлив її очима.

– Принесу за два дні, як і домовлялися, всі сімдесят п’ять.

– Не вийде, кралю, – головатий дихнув їй в обличчя часниковим запахом. – За два дні або приносиш решту, або будеш не тільки моєю динею, а й усіх моїх хлопців. Ти і твій виродок, що водить і нас за ніс, і тебе також. Я зрозумло кажу?

– Пусти руку, боляче.

– Ти ще не знаєш, як це – боляче, а мої хлопці вміють зробити ой як боляче!

– Реально, – протягнув водій.

Головатий відпустив руку Катрі.

– Він, – Катерина вказала на водія, – ще хоча б одне слово знає?

– А навіщо йому щось знати? Його діло працювати, кермо крутити й забирати гроші в тих, хто не хоче з ними добровільно розлучатися.

– А загадку мою відгадав?

– Поки що ні, але не сумнівайся – відгадаю.

– Піднатужся, щоб відгадати, – у голосі Катрі забриніли нотки іронії.

– А ти – теж, де гроші дістати.

– Спробую.

– Спробуй, спробуй.

Катря, не тямлячи себе від гніву на сина, що її обманув, швидко зайшла у квартиру, попрямувала до його кімнати. Сергія вдома ще не було. Схопила телефон, щоб зателефонувати Сашкові, але абонент був поза зоною досяжності. Розпачливо жбурнула телефон на диван, забігала по кімнаті.

– Як він міг?! Як він міг? – стукало в скронях, викликаючи несамовитий біль у голові, у грудях, у всьому тілі.

Лише кілька хвилин тому вона почувалася майже щасливою, задоволеною, що всі ці страхіття закінчилися, а виявилося, що найстрашніше ще попереду. Так, найжахливіше, бо тепер вона не знала, що робити далі. Звичайно, можна продати за копійки автомобіль, закрити кредит і вилучити якісь кошти. Але ж знову забракне грошей, щоб спекатися чорного «БМВ».

Катря не помічала, скільки часу швидко ходила туди-сюди, аж поки почула, що все її тіло палає вогнем чи то від утоми, чи від хвилювання. Вона зайшла у ванну кімнату, швидко скинула з себе одяг і стала під холодний душ. Стояла, як укопана, доки не почула, як цокотять від холоду її зуби. Закрила кран, розтерла холодне тіло рушником, накинула теплий та м’який махровий халат. Трохи заспокоївшись, подумала, що не буде кричати на Сергія, коли той повернеться додому, а поговорить з ним і спочатку дізнається, чому він назвав їй не ту суму. А потім доведеться знову ламати голову, де брати гроші. «Не кину ж я напризволяще свого сина», – подумала Катря й виглянула у вікно, сподіваючись, що «БМВ» зник з грошима, але той стояв на звичному місці.