Світлана Талан - Спокута

– А ти спробуй, спробуй-но! Давай! Тільки де тоді свої бабки візьмеш?

Головатий пильно подивився своїми маленькими очицями, посадженими близько біля носа, смачно сплюнув на асфальт та сказав:

– Ти гарна баба! Чому я тебе не зустрів при інших обставинах?

– І що було б?

– Можливо, я б на тобі навіть одружився.

– Не вийшло б, – Катря скептично посміхнулася.

– А це чому ж?

– Бо твоєю дружиною має бути диня.

– Хто?

– Диня.

– Яка диня?

– А ти подумай на дозвіллі під нашими вікнами, часу вільного в тебе вдосталь, то й відгадаєш мою загадку, – кинула зухвало та пішла до свого авто.

Вона зачекала, доки «БМВ» звільнить проїжджу частину, повернула ключ запалювання й повільно, але впевнено поїхала попереду.

– А чому його дружиною повинна бути диня? – запитав Сергій.

– Пам’ятаєш пісеньку?

– проспівала Катря. – Він схожий на гарбуза, то й дружина в нього повинна бути диня.

Сергій розсміявся, він сміявся довго, до сліз:

– Ну ти й вигадала, мамо! І як я не зрозумів одразу? Він дійсно схожий на гарбуза!

– На великого та стиглого гарбуза з нашого городу. Пам’ятаєш? – щиро сміялася Катря чи не вперше за останні тяжкі дні.

Минуло п’ять днів, за які нічого не змінилося, і Сергій не знаходив собі місця, бо до кінця відведеного йому терміну залишалося лише два дні, а грошей ще не було. На його подив, мати після поїздки в село вела себе спокійно та впевнено. Загадка вирішилася одного дня, коли він лежав на ліжку у своїй кімнаті, поринувши в невеселі думки.

– Сергію, – Катря тихенько причинила за собою двері. Була збуджена, на щоках палав рум’янець. – Благаю тебе, не кажи мені зараз нічого та не смій перечити. Ти вплутався в халепу й попрохав мене про допомогу. Я пообіцяла витягти тебе з цього лайна і зроблю це. Там, у кімнаті, на нас чекають люди з агентства нерухомості, нотаріус та покупці. Зараз ми продамо свою квартиру, і весь цей жах закінчиться.

– Мамо! – аж підскочив на місці Сергій. – Ми не можемо залишитися на вулиці!

– Не лементуй, бо люди почують. Багато людей не мають свого житла й нічого. Зараз не час щось обговорювати або сперечатися, тому спалюємо кораблі й умиваємо руки. А житло собі ми ще купимо з тобою. Так?

– Мені треба щось тобі сказати, – зам’явся Сергій і якось знітився, але Катерина цього не помітила.

– Не зараз. Ходімо. Потрібно, щоб ти підписав папери.

– Мамо, не можна цього робити, не зараз, – Сергій схопив матір за руку. – Матусю, прошу тебе, вислухай мене і зрозумій…

– Сину, – відвела його руку. – Я вислухаю тебе іншого разу, а зараз ходімо, люди чекають, і я не хочу, щоб вони почули про всі наші негаразди. Не будемо при них виносити бруд із хати.

Сергій зупинився перед дверима в нерішучості, щось обдумуючи.

– Зараз я все підпишу, але мені треба негайно сходити в одне місце, – сказав він.

– Добре, добре, – похапцем відповіла жінка й широко відчинила перед сином двері.

Катерина залишилася вдома сама. Увесь час гнала від себе, як спасівську муху, гнітючу думку про те, що це вже не її житло. Вона домовилась, що зможе пожити тут ще з тиждень, доки знайде собі щось та перевезе речі. Серед тяжких думок була лише одна втішна: її син врятований.

Катря відрахувала п’ятдесят тисяч доларів, склала в пакет. На столі залишилося дві тисячі. «Не так вже й багато, – подумала вона, – а якщо подивитися з іншого боку, то не так вже й мало. У крайньому разі на перший час вистачить».

Вона вже домовилася з Іваном Герасимовичем, що поживе в нього на дачі до пізньої осені, бо вони з дружиною якраз шукали когось, хто б доглядав влітку садок та город. За житло не треба буде платити місяців зо п’ять, але треба буде їздити на роботу до міста. Це потребує додаткових коштів, але ненадовго, бо з липня вона піде у відпустку. Тоді отримає зарплатню й відпускні, а Сергій буде добиратися до роботи автобусом. Восени вона із сином переїде до міста в наймане житло, а вже навесні закінчить виплачувати кредит за авто й одразу ж його продасть. До цього часу будуть удвох працювати, де тільки можна, підзароблять грошенят і зможуть купити хоча б кімнату в гуртожитку. А там… Там буде видно, головне, щоб спекатися цих нахаб під вікном.

Катерина зателефонувала Олександрові.

– Мій любий, – радісно сказала вона, не приховуючи свого збудження, – можеш мене вітати: я маю потрібну суму, щоб розрахуватися з цими виродками!