Світлана Талан - Спокута

– Навіщо?

– Він нам ніколи не допомагав, не сплачував аліментів, то піду до нього, буду повзати на колінах перед ним, лизати, як цуценя руки, називати татусем і молити про допомогу. Не був він разом із нами, але батьківські почуття повинні ж у нього залишитися? Як ти думаєш, допоможе мені?

– Ні, – сказала впевнено.

– Чому ти так думаєш?

– Бо я вже була там, – Катря зітхнула.

– Хоч щось у нього до мене залишилося?

– Уважай, що в тебе нема батька!

– Сину, – звернулася Катерина до Сергія вранці за сніданком, – у мене є пропозиція. Якщо хочеш, то приєднуйся.

– Щиро сказати, у мене на цей момент одне бажання – виплутатися з цієї неприємної історії й забути все, як страшний сон, – відповів Сергій, відсунувши від себе тарілку з кашею, – але я готовий тебе вислухати.

– Коли я прокинулася сьогодні вранці, виглянула у вікно й побачила, що день повинен бути обов’язково сонячним та світлим, то мені нестримно захотілося поїхати на свою батьківщину. Навіть не можу пояснити, чим викликаний такий душевний порив, але серце рветься до рідного села так, як ніколи. Давай плюнемо на все, покинемо всі турботи й негаразди в місті та поїдемо відпочинемо хоча б годинку!

– І де ж ми там зупинимося?

– Поїдемо до лісу, сходимо до річки, пройдемося луками. Ну як? – Катерина звично розтріпала долонею волосся сина.

– А «БМВ»? Уже чатує на нас?

– Він ніби вріс у землю під вікнами. Нехай роблять, що хочуть, а ми все одно поїдемо!

– Вони будуть чекати до кінця тижня, але, що далі?.. Ми…

– Далі? – перебила Катерина, бо вже дуже стомилася від тяжких думок та неприємних розмов. – Далі буде все в руках Всевишнього. А сьогодні ми маємо чудовий весняний ранок і спробуємо просто відпочити. Чи не так, мій любий?

– Гаразд! Їдемо зараз?

– Хоча б чаю попив.

– Потім, мамо, потім, – підвівся Сергій.

На столі залишилася неторканою їжа та чашка з охололим чаєм.

Катерина впевнено тримала кермо в руках, коли їхала до рідного села. Чомусь цього дня вона прокинулася вранці з відчуттям змін на краще й сповнена світлих надій. Зупинила авто на узбіччі дороги, вийшла з нього, вдихнула повітря на повні груди. Сонце повільно вставало над зеленим чагарником, а дерева стояли тихо, зачаровані вранішніми змінами. На їхніх ніжних зелених, ще клейких, листочках грали чудесними барвами великі краплі вранішньої роси. Вони світилися в перших несміливих променях сонця різними кольорами, злегка тремтіли на молодому листі, а потім падали донизу й розсипалися, ніби барвисті скалки, та губилися десь у траві. Усе завмерло навколо в урочистій тиші, бо в небі поступово, не поспішаючи, але владно підіймалося яскраве сонце й заливало золотим світлом усе навколо, пробуджуючи до нового дня, до життя.

– Як же тут гарно! – захоплено сказала Катря й поглянула на сина.

– Кожні двадцять чотири години настає це диво, а ми все кудись поспішаємо, летимо на роботу, штовхаємося в натовпі так, що не маємо часу подивитися на народження нового дня. А якби ми це могли робити щодня, то на землі було б менше зла, – примруживши очі назустріч сонцю, сказав Сергій.

– Якби ми залишилися жити в селі, то мали б таку змогу.

– Не треба шкодувати за минулим.

– Це я вже чула від когось… А, згадала. Так мені казала Лариса.

– До речі, де вона поділась? То жодного дня не було, щоб не забігла чи вона до тебе, чи ти до неї, а зараз кудись зникла.

– Не перебільшуй. Я не можу сказати, що не могла без Лариси прожити й дня, але мені її бракує. Я теж помітила, що вона почала дуже часто кудись зникати. А що поробиш? У неї багато справ на роботі. До того ж вона самотня, їй треба влаштовувати особисте життя. Вона тобі не подобається?

– Я до неї не бігаю на побачення, то чому б вона мала мені подобатися? – перевів на жарт Сергій. – І дядька Сашка вже давно немає.

– Усе робота, усе справи, – зітхнула Катерина.

– А в мене складається таке враження, що коли ми опинилися у скруті, то залишилися самі. Усі делікатно та непомітно відійшли вбік і почали займатися своїми справами.

– Не звинувачуй їх, мій любий, бо ніхто не зобов’язаний вирішувати наші проблеми. Поїдемо до річки?

– Давай, – погодився Сергій.

Тиха річечка була чудова у вранішньому промінні! Сонячні промені впали на її води та заграли міріадами блискіток. Катерина підійшла до старезної товстої верби над тихою заплавою, подумки привіталася. Вона пам’ятала тут усе до дрібниць. Ось її міцне покручене коріння, що виглядало над водою, тріщина на стовбурі, відчахнута блискавкою велика гілка. Як і колись, у прозорій воді – зграйки веселих мальків, тихий шум води та село, що розкинулося, розтяглося понад річкою. Катерина з болем у душі подивилася на рідне дворище. Будинки звідси було погано видно, бо вони потопали в буйній зелені саду. Виднівся розлогий кущ бузку, що вкрився цвітом, та верхівка старої груші.