Світлана Талан - Спокута

За дверима почулося шарудіння, клацання замка, і вони відчинилися.

– Ти?! – здивуванню Федора не було меж.

– Я.

– Як… ти…?

– Ти мені сам залишив ось цей папірець з адресою, – сказала Катерина, вловивши запах стійкого перегару, що йшов не лише від Федора, а й із помешкання. – То впустиш мене, чи будемо так стояти?

– Проходь, якщо прийшла.

Катерина зайшла до трикімнатної квартири, що подекуди зберегла ознаки колишньої розкоші. Дорогі занавіски на вікнах були давно не прані й потемніли від тютюнового диму, дорогий диван був засмальцьований на м’яких бильцях, скляний журнальний столик втратив одну ніжку й був підпертий брудними цеглинами. Вона дивилася на Федора, на його давно неголене, брезкле обличчя з почервонілими очима, на брудну футболку, вдягнену задом наперед, спортивні штани з обвислими колінами і не відчувала нічого. Не залишилося ані любові, ані образи, ані ненависті, лише байдужість.

– І що могло привести до мого скромного помешкання таку велику особу? – скривив єхидну посмішку чоловік.

– Не треба блюзнірства, Федоре, – попросила Катря. – У мене є серйозна розмова.

– По п’ять крапель? – підморгнув той. – За зустріч.

– Що? – не зрозуміла жінка.

– Вип’ємо?

– Ні, я за кермом. Як ти живеш?

– Як усі. Живу та й живу.

– Одружений?

– Зараз ні, але завтра – побачимо, – зареготав Федір.

«Який у нього неприємний сміх, – подумала Катерина. – Чи він був таким раніше, чи я не помічала цього? А волосся… Воно сплутане, патлате, брудне. А колись я любила запускати в нього пальці й пестити, пестити…»

– Виходить, ти живеш сам?

– Виходить, що так. Я був одружений три рази, але мені не щастило на жінок.

– А як же кооператив із пошиву взуття? – не втрималася, щоб не вколоти.

– А! – махнув рукою Федір. – Кинула мене ні з чим. Ось так буває, Катрю. Іноді я жалкую про те, що поміж нами сталося, а іноді думаю, що так повинно було бути. Ми з тобою ніби з різних планет.

– Забудьмо. Це все в минулому.

– А я думав, що ти одумалася й хочеш миритися, – Федір знизав плечима. – То чого ж тоді прийшла?

– Ти не цікавишся, як живе твій син?

– Він же не хоче знатися, то чому я маю ним цікавитися?

– Тому що ти його батько.

– Батько, батько, батько, – роздратувався Федір. – А він поцікавився, як живе його батько?

– Ти не сплачував йому аліментів, – ледь стримуючи себе, сказала Катря, – я сама його виховала.

– Ти прийшла мені дорікати?

– Ні, я прийшла просити допомоги.

– Я зараз не працюю, і грошей у мене немає. Здається, він уже доволі дорослий, щоб йому допомагати.

– Я ніколи в тебе нічого не просила, але зараз Сергій потрапив у біду і йому потрібні гроші.

– Він захворів?

– Дякувати Богові, ні. Але він потрапив у халепу, і треба його звідти витягнути. У мене немає стільки грошей, як потрібно.

– Якщо не хворий, то нехай іде й працює, а то зараз така молодь пішла, що…

– Сергій у біді, і йому конче потрібні гроші, – перебила Катерина.

– У біді? А чого ж іще можна було очікувати? Як ти могла виховати нормального хлопця, коли сама була ненормальною? Мабуть, його теж на казочках виростила?

– Федоре, благаю тебе, прошу, молю про допомогу, – незважаючи на образливі слова, звернулася вже зі слізьми на очах. – Допоможи Сергієві, бо він дійсно потрапив у скрутне становище.

– Чим я допоможу?! Чим?! У мене нема ні копійки!

– Продай квартиру й купи собі однокімнатну, ти живеш сам. Навіщо тобі трикімнатна?

– Продай ти свою!

– Попроси в батьків, бо вони ніколи не допомагали онукові після нашого розлучення. Я знаю, що в них є гроші, а онук у них лише один!

– Згадали, що є дідусь із бабусею, – Федір нахабно посміхнувся. – Свої гроші рахуйте, а не їхні!

– Ти ж не даси йому пропасти? – Катерина з надією намагалася зазирнути у вічі Федору, але в них була порожнеча. – Один раз, лише раз за все життя прошу допомогти. Не для себе прошу, для сина! Ти розумієш – для сина?!

– Скажу тобі так, Катрю, – Федір підвівся, став до неї спиною і дивився у вікно. – Квартиру продавати не збираюся. Я ще молодий, і мені потрібно влаштувати своє життя. А кому я буду потрібен без житла? У батьків грошей просити не буду, хоч ти мене заріж. А якби й попросив, то не дали б, вирішили б, що все одно проп’ю. А якщо Сергій потрапив у халепу, то нехай сам виплутується, вже не маленький.

– Йому погрожують.

– То нехай піде до міліції й напише заяву. Не в лісі живемо!

– Його самого посадять за ґрати.