Світлана Талан - Спокута

Вряд – чотири могили… Катерина присіла на лавку, задивилася на портрети. Бабуся з добрими, лагідними очима, дідусь – веселий, ще молодкуватий, ніжний погляд матері, суворий – батька.

– Мої любі, – ледь ворушачи губами, сказала Катря. – Пробачте мені, що не справдила ваших сподівань. Я почуваюся такою винною перед вами, що немає сил спокійно жити. Знаю, що ви всі жили заради мене, а я все, що ви надбали, вимушена віддати в недобрі руки. Пробачте моєму синові, що так вчинив, і зрозумійте мене. На моєму місці ви б учинили так само, я в цьому впевнена. Якби я помилково потрапила в біду, ви б ніколи від мене не відвернулися, віддали б останнє, що мали. Я теж вчиню так, бо Сергій – моя любов, моя надія, моя кровинка. Пробачте, мої любі, і прощавайте.

Катря поцілувала кожен портрет, залишаючи на них мокрі плямки від сліз. Вона вже прямувала до свого авто, коли вирішила завернути вбік і сходити до могилки Романової матері. Катерина зупинилася біля металевої огорожі, за якою спочивала вічним сном тьотя Валя. І раптом побачила на могилі великий кошик живих червоних троянд. Квіти були зовсім свіжі, ніби їх щойно сюди поставили. Жінка прочинила дверцята, зайшла за огорожу, торкнулася пелюсток, і на її пальцях залишилися крапельки води, які ще не встигло висушити сонце. На кошикові була стрічка з написом. «Люба матусю, пробач, що спізнився. Твій син Роман», – прочитала Катря. Вона озирнулася і помітила, що біля могили зовсім нещодавно хтось позамітав. «Ромко! – застукало в неї у скронях. – Він тут! Він десь тут!»

Жінка побігла до дороги, де залишила свій «Опель», крутила головою на всі боки, намагаючись його побачити. «Ну де ж ти, Ромчику?!» – крикнула вона у відчаї, але її повні розпачу слова розніс вітер над хрестами сумного старого кладовища…

– Сину, – Катерина зайшла в його кімнату, сіла поруч, – Я маю рішення.

– Яке? – безнадійно запитав Сергій.

– Ми не будемо віддавати ніяких грошей, – сказала твердо.

– Як це?

– Не будемо, і все! Не підуть же вони до міліції чи до суду?

– Вони просто мене вб’ють!

– Вони блефують. Який сенс їм тебе вбивати? Їм потрібні гроші. Я піду до них сама і скажу, що в нас нічого немає. Далі піде психічна атака, яку ми повинні витримати, і врешті-решт нас залишать у спокої.

– Мамо, ти не розумієш, що це небезпечні люди. Для них головна мета життя – гроші, а людське життя для них нічого не значить, нічого не коштує.

– Я сама їм скажу, що в нас немає грошей. У крайньому разі я буду віддавати їм половину своєї зарплатні. Коли вони приїдуть за грошима?

– Сьогодні о дев’ятій, але ти нікуди не підеш. Якщо хочеш сказати, що в нас нема грошей, то це зроблю я сам, і нехай роблять зі мною, що хочуть.

– Я не дозволю їм робити з тебе цапа-відбувайла.

– Я сам в усьому винен і буду нести свій хрест, – уперто сказав Сергій.

Катерина посміхнулася. Сергій вдався характером у діда, та й у неї, був такий самий наполегливий і впертий.

– Я піду прати, – сказала вона й залишила сина на самоті, прихопивши із собою ключа від його кімнати.

Було за чверть на дев’яту вечора, коли Катерина почула, що син, тяжко зітхаючи, почав збиратися. Вона виглянула у вікно. Чорний «БМВ» вже стояв на звичному місці. Вона тихенько всунула ключа в замок і закрила сина в кімнаті. Швидко взулася, накинула светра та рішуче вийшла з квартири.

Жінка підійшла до «БМВ», і одразу прочинилися передні й задні дверцята. Вона побачила чотирьох молодиків, які дивилися на неї нахабно та насмішкувато.

– Що потрібно? – спитав один із великою, ніби стиглий гарбуз, лисою головою і виплюнув лушпиння від соняшникового насіння.

– Маю до вас справу, – не кліпнувши оком, відповіла Катерина й гордо підняла голову, як робила, коли в неї були важкі коси.

– Нам не потрібні справи, нам потрібні гроші, – відповів гарбузоголовий, і молодики підтримали його жарт гучним реготом.

– Реально, – сказав той, що сидів за кермом.

– Ось бачиш, що мої хлопці хочуть, – кивнув головатий у сторону друзів.

– Ми хочемо грошенят, – кривляючись пропищав молодик із заднього сидіння. – А твій недоносок нам завинив добрячу суму.

– Не смій ображати мого сина! – закипіла люттю Катерина. – Я прийшла сказати, що ви нічого не отримаєте.

– Міша, я розберуся, – сказав хлопець із заднього сидіння і хотів вийти з авто, але головатий зупинив його порухом руки.

– А чому це ти вирішила, що ми нічого не отримаємо? – запитав головатий, що був, напевне, у них за старшого. – Ми завжди отримуємо те, що хочемо.