Світлана Талан - Спокута

– Вони вимагають п’ятдесят? – перепитала, щоб розвіяти цю гнітючу тишу.

– Taк.

– Як скоро?

– Дали лише два дні.

– Два дні. Що ще вони казали?

– Більш нічого, – відповів, не дивлячись їй у вічі.

– Не бреши мені, сину. Досить брехні, я сита нею по горлянку. Тебе не було півгодини, і ти говориш, що нічого більше тобі не казали! – підвищила голос Катерина.

– Я спробував домовитися на меншу суму, адже мені нарахували її не по закупці товару, а по продажу.

– І що?

– Не згодилися.

– Що ще казали? Кажи мені правду, якщо хочеш виплутатися з цього павутиння! – наказала Катря так, як робила це, коли Сергійко був малим.

– Мені погрожували розправою.

– Овва!

– Матусю! – Сергій піднявся, з відчаєм та сльозами на очах глянув на матір. – Мені страшно, дуже страшно! Вони не зупиняться ні перед чим! Я бачив їхні очі, вони холодні та жорстокі! Це очі справжніх убивць. Урятуй мене, благаю! Не кидай мене цим вовкам на розправу!

Катерина притиснула до себе його голову, поцілувала в потилицю.

– Мій сину, ти вчинив дуже недобре, але я – твоя мати й нікому, запам’ятай, нікому не дозволю тебе скривдити. Разом ми щось придумаємо, бо немає безвихідних ситуацій. Треба лише знайти цей вихід, правильний шлях.

– Що ми будемо робити? – Сергій вже не стримував сліз. – Де візьмемо гроші?

– Зараз нам обом треба заспокоїтися, щоб щось вигадати. У такому стані ми нічого не зможемо зробити.

– У мене є трохи грошей.

– Скільки?

– П’ять тисяч доларів.

– П’ять?! У тебе, синку, більше, аніж у мене. Ось тобі й на! Оце слухай і рахуй. У тебе п’ять, у мене – дві, за будинки отримаємо дванадцять. Скільки усього?

– Дев’ятнадцять.

– Молодець, добре в школі вчився, – пожартувала Катерина. – Це майже половина того, що потрібно. Решту дістанемо.

– Але де?

– Поки що не знаю. А зараз давай відпочинемо, бо голова вже від думок тріщить. Тобі накапати барбовалу?

– Давай.

– Ось і добре. Зараз вип’ємо по сто грамів розчину й поспимо. А ранок розвіє сум та невеселі думки. Дивись, щось у голову путнє і прийде.

Уранці Катерина підняла важку голову з подушки, коли перші пустуни-промінчики сонця нишком прокралися крізь нещільно затягнуті занавіски, грайливо застрибали по стінах. «Такий чудовий квітневий день, – подумала вона, широко розкривши штори, від чого кімната одразу наповнилася сліпучим світлом. – Сподіваюся, що мої справи в цей день теж посвітлішають».

Вона сиділа на кухні, пила запашну каву й думала про свою подругу Ларису. Знаючи, що та любить зранку якнайдовше повалятися в ліжку, Катря з нетерпінням поглядала на стрілки годинника, які, здавалося, застигли, і час зупинився. Зараз вона піде до Лариси й не буде розповідати, що трапилося із сином, а просто попросить грошей у борг. Звичайно, та дуже цікава й любить пхати свого м’ясистого носа куди не слід, але хто із нас без вад? Катерина спершу думала сказати подрузі, що гроші потрібні їй на термінову операцію, але одразу ж відігнала цю думку, щоб не накликати біди. Вирішила, що просто буде просити виручити її у скрутну хвилину.

Лариса – своєрідна, іноді їй не вистачає вихованості та такту, але в душі добра та подільчива. Кілька разів Катерині терміново було щось потрібно, і Лариса завжди виручала. Одного разу навіть дала свого автомобіля на день, коли сріблястий «Опель» ні з того ні з сього зачхав і не завівся, а вона мусила негайно їхати до якогось села, звідки надійшла серйозна скарга від батьків учнів на завуча школи. «Лариса мені не відмовить», – була впевнена Катерина, коли натиснула на кнопку дзвінка до квартири подруги.

– А, це ти, – промимрила та і смачно позіхнула. – Чого це тобі не спиться? Сьогодні ж неділя.

– Справді? – розгубилася Катря. – Я збилася з рахунку.

Подруга поставила чайник на плиту, сіла за стіл. Без макіяжу, заспана, з розкуйовдженим сухим білим волоссям, вона виглядала не те що непривабливо, а навіть негарно.

– Чула, твого сина побили? – знову розтягуючи в позіханні рота, спитала Лариса.

– Трішки було. Мобільник відібрали.

– От сволота! Отак і ходи по вулицях ввечері!

– Як ти? – задля ввічливості поцікавилася Катря, бо почувалася дуже незручно.

– Я? А що я? У мене все на мазі.

– Це значить, що у тебе все добре?

– Ага, – кивнула кудлатою головою й налила в чашки чай. – А в тебе?

– Не все так, як хотілося б.

– Нам завжди хочеться більше, ніж маємо. Такі ми є, і нічого тут не поробиш. Кажи, що трапилося, бо на тобі обличчя немає.