Світлана Талан - Спокута

– Питання життя або смерті. У мене надія лише на тебе, Ларисо, – Катерина перевела подих, бо стало чомусь дуже спекотно. – Мені терміново потрібні гроші.

– Затримують зарплатню, а пора сплачувати внески за кредит?

– Ні. Мені потрібна велика сума.

– Скільки?

– Тридцять тисяч доларів, – на одному подиху сказала Катерина.

– Що-о?! Мені не причулося?

– Ні.

– Навіщо тобі стільки?

– Я ж сказала, що від цієї суми залежить моє життя. Бути чи не бути.

Лариса дивилася на неї округленими очима, як на навіжену.

– Ти можеш мені розповісти, що сталося? – запитала вона.

– Ні, не можу. Але я прийшла до тебе з останньою надією. Зрозумій, що мені дійсно дуже потрібні ці гроші. Ти ж знаєш, що я даремно слів на вітер не кидаю й ніколи нічого не прошу, якщо можу обійтися. Але зараз мені дуже, ти навіть не уявляєш, як конче потрібні гроші, – Катерина говорила схвильовано, з надією заглядаючи у вічі подруги. – Я не маю до кого звернутися по допомогу, якщо ти мені відмовиш.

– Стривай. Ти ж недавно продала в селі будинки?

– Так. Але мені потрібні ще гроші.

– Катрю, я, звичайно ж, дала б тобі їх, але звідки в мене така сума? Я можу тобі хоч зараз дати в борг доларів триста. Ні, стривай, у мене є ще дві тисячі гривень.

– Не треба, – похитала головою Катря. – Мене врятують лише тридцять тисяч доларів.

– Катюшо, не ображайся, але ти несповна розуму. Звідки в мене такі гроші? Я що, донька мільйонера?

– Я знаю, що ти якщо захочеш, то зможеш дістати цю суму.

– Звідки дістати, Катрю?! З кишені? Ось на, дивися, – Лариса вивернула кишені халата. – Я можу побігати по знайомих і нациганити максимум тисячу доларів, і то на кілька днів. Звідки зараз у людей гроші, коли настала криза? У кого був якийсь капітал, то його вклали в різні справи, у нерухомість, бо гроші вже давно ніхто не пхає в панчохи. Хто мав яку готівку, то поспішає скупити нерухомість, доки вона впала в ціні. Криза минеться, об’єкти знову продадуть і на цьому непогано зароблять. Частина людей, які мали надлишок коштів, поклали їх на депозити в банки, щоб жити на відсотки, а зараз ламають голову, як забрати з банків свої кровні. Невже ти думаєш, що я тримала б таку суму грошей під подушкою?

– Господи, – Катерина в розпачі прикрила долонями палаюче обличчя, – що мені робити?

– Якби ти розповіла мені, у чому справа, то щось би придумали. Але скажу тобі одразу: такі гроші ніхто тобі не дасть.

– Дасть! – очі в Катрі загорілись живим блиском. – Я знаю, хто дасть! Дякую, що… вислухала.

Вона зірвалася з місця й побігла додому, залишивши Ларису кліпати очима.

Удома набрала номер Олександра.

– Мій любий, добридень, – жваво привіталася й одразу почала: – Я намагалася сьогодні взяти гроші в борг у Лариси, але марно. І знаєш, що мені спало на думку?

– Кохана, я не зможу з тобою довго розмовляти.

– Я швидко! Але скажи мені відверто, ти мене кохаєш?

– Звичайно. Ти зателефонувала, щоб це спитати?

– Ні, ні, ні! Ти збираєшся зі мною бути й надалі?

– Що за питання, Катрю? Звичайно.

– А як ти дивишся на те, щоб продати мою квартиру, а ми всі переберемося до твого будинку за містом? Є, звичайно, незручності, бо кожного дня потрібно буде добиратися в місто на роботу, а це додаткові розтрати, – Катерина говорила швидко, нестримано, збентежено та радісно, – але ти не хвилюйся, я все компенсую. Я знайду ще один підробіток, буду працювати вдень і вночі, щоб ви, мої любі, ні в чому не відчували потреби…

– Катрю, Катрю, – перервав Олександр, – зупинися. Я був би не проти – чи мені жаль будинку? – але після розлучення ми з дружиною ще не подавали до суду на розподіл майна. Будинок на цей момент належить не лише мені, а й колишній дружині та синові. Для того, щоб поділити майно, треба багато часу…

– Я розумію, – приглушено сказала Катерина. – Ти казав, що в тебе ще є квартира в місті.

– Так. Там живе мій син.

– Ми не змогли б якось потіснитися й пожити разом деякий час? – у Катрі в голові був якийсь туман, і вона чіплялася за все, як потопаючий за соломинку.

– І як ти собі це уявляєш?

– Живуть же якось люди.

– Живуть і бомжі в теплотрасах.

– Тоді нам доведеться наймати житло.

– Катрю, вибач, але мені час іти. Не хвилюйся, я скоро повернуся, і все владнаємо.

– Але ж гроші треба повернути через день…

– Цілую. До побачення, – у слухавці почула неприємне пі-пі-пі…

«Усе одно повинен бути якийсь вихід», – з надією подумала Катерина, коли хвилини розпачу відступили. Вона поїхала до села забрати гроші від продажу будинків. Не стала заходити на рідне подвір’я, щоб не краяти собі серця. Здалеку подивилася на родинні оселі, що сумно споглядали на неї очима-вікнами, склала гроші в сумку – усе, що залишилося від батьків, від їхньої тяжкої праці в колгоспі, та поїхала на кладовище.