Світлана Талан - Спокута

– Я розумію, що він тисячу, мільйон разів не правий, і ти маєш рацію, що відшмагати його не завадило б. Але сталося те, що сталося, а я мати, і прошу тебе, мій любий, зрозуміти мене. Мені дуже боляче, не шматуй мені душу докорами, а порадь, що робити далі. У тебе ж є свій син…

– Мій син ніколи такого не вчинив би.

– Ніколи не кажи «ніколи». Усі ми можемо схибити, можемо заплутатися й наламати дров. Та життя продовжується, і треба якось жити далі. Але як? Я чекаю від тебе, мій любий, поради.

Олександр зітхнув, нервово дістав із пачки цигарку, прикурив. Катерина завчасно подала йому попільничку.

– До прокуратури чи відділку міліції йому потикатися не можна – це факт. По-перше, його одразу ж звинуватять у розповсюджуванні наркотиків у великому розмірі. По-друге, можуть зачепити ще й мене, бо я тут живу. З іншого боку, від нього не відчепляться ті хлопці, доки не отримають свої гроші, бо прекрасно розуміють, що Сергій зараз беззахисний.

– Що ж тоді робити?

– Віддати їм борги і все. До речі, коли ти поїдеш за грошима від продажу будинків?

– На днях будуть готові документи з БТІ, тоді й поїду. А якщо не вистачить грошей?

– Треба буде десь взяти, бо вони не відчепляться.

– А якщо… Якщо втекти звідси?

– Як?

– Просто! Тишком-нишком продати квартиру і кудись зникнути!

– Кинути роботу, кар’єру – коту під хвіст і зникнути?

– Ну, то й що?! Зате син буде врятований!

– Від них, Катрю, на жаль, не врятуєшся втечею. Наркоторговці працюють під прикриттям міліції, і не встигнеш ти виписатися в паспортному столі, як про це їм вже буде відомо, і вас доженуть на виїзді з міста. Цим тільки розлютуєте звіра в клітці, який захоче не лише грошей, а й вашої крові. Утеча – невірне рішення, дуже хибне.

– Що ж залишається? Лише розрахуватися тим, чого немає.

– Не забивай дурним голову завчасно. Нехай завтра піде, поговорить, спробує домовитися на меншу суму, і тоді вже буде видно, що робити далі.

– А якщо його кудись повезуть? Будуть знущатися, бити?

– Цього не буде.

– Звідки ти знаєш?

– Подумай сама. Навіщо їм робити хлопця калікою, коли потрібні лише свої гроші?

– Так, – погодилася Катря. – Ти маєш рацію.

– Не хвилюйся, все буде добре. Діти мають таку властивість – робити батькам прикрості.

– Якщо в мене… Я хотіла спитати в тебе, якщо в мене забракне коштів, щоб з ними розрахуватися, ти мені допоможеш? – наважилась запитати Катерина й одразу відчула, як від сорому запалали щоки, а по спині стік струмочок поту.

– Нехай завтра поговорить, тоді й вирішимо, що робити.

– Дякую тобі, – подивилася на нього вдячно.

– Я тобі казав чи ні, що завтра їду у відрядження? – ніби ненароком запитав Олександр.

– Як?! – Катерина розгубилася. – Як це? Ти мене залишиш у таку скрутну хвилину? Я буду тут сама?

– Завдяки прогресу ми маємо мобільні телефони, і ти зможеш зателефонувати мені в будь-який час.

– А не можна скасувати поїздку?

– Катрю, – Олександр подивився на неї з докором. – Не будь дитиною! Ти розумієш, яка в мене робота? Ми натрапили на слід банди, яка протягом кількох років скоїла з десяток жорстоких убивств, а я повинен у цей час витирати тобі соплі? До речі, ти нічого не розповідала своїй подрузі?

– Ларисі? Ні.

– Нікому нічого не кажи, бо накоїш ще більшого лиха.

– Добре, – сумно сказала Катря і запитала: – Ти надовго їдеш?

– Не хотілося б тебе засмучувати, але, мабуть, надовго.

– Я буду сумувати.

– Я також.

Катерина з вікна своєї кімнати бачила чорний «БМВ», який під’їхав до будинку. Сергій сів у нього й не виходив з півгодини, які здалися матері цілою вічністю. Потім вийшов і, похнюпившись, пішов додому, а «БМВ» зник так швидко і непомітно, як і з’явився.

– Ну, що? – кинулася до сина.

Сергій стояв із похиленою головою, потім підняв обличчя й подивився на матір сумними, сповненими відчаю очима.

– Це неможливо, – сказав він і зблід.

Катерина підхопила його під руки, повела до кімнати, уклала в ліжко.

Сергій відчужено дивився вгору. В очах – ні надії, ні живої іскринки, лише відчай і туга.

– Спочатку заспокойся, потім поговоримо, – утішала Катерина і сина, і себе одночасно. – Зопалу ніколи не приймаються важливі рішення, бо вони можуть бути хибними.

– П’ятдесят, – тихо, ледь ворушачи розбитими губами, промовив Сергій. – Вони сказали, що я винен п’ятдесят тисяч доларів.

У Катрі похололо в грудях, і вона ледь не втратила свідомості. Але поруч був син, і потрібно було його рятувати, щось говорити, заспокоювати і врешті-решт знайти якийсь вихід.