Світлана Талан - Спокута

– Бо у нас нема таких грошей.

– Давай розберемося.

– Реально, – вставив водій своє улюблене слівце.

– Твій сопляк брав товар під чесне слово?

– Так.

– Ми йому повірили, не взявши з нього ні копійки. А чому б і ні? Хочеш накосити бабла – будь ласка, бери, працюй.

– Ре-аль-но, – протягнув водій.

– Я дав йому не свій товар, а шефа. Розумієш?

– Так, – кивнула головою Катерина.

– І ніхто не винен у тому, що твій бовдур виявився хитрою штучкою.

– Ви ж знаєте, його просто пограбували.

– Його обікрали? – велика голова повернулася до молодиків. – Ви чули про те, що хлопчика обікрали?

– Ні, – захитали ті головами.

– Я теж цього не чув і не бачив. І ти не бачила теж. Можливо, він давно зіпхнув товар і водить усіх нас за носа?

– Реально, – озвався молодик за кермом.

– Мій син не міг мені збрехати. У нього вкрали все, що було.

– Можемо і це припустити, але гроші все одно доведеться повернути.

– У нас нема таких грошей.

– Доведеться піднапружитися.

– Ми не можемо їх ніде взяти. Тому я ще раз повторюю, що ви нічого не отримаєте. А якщо будете його переслідувати, то я напишу заяву до прокуратури.

– І твій синочок опиниться за ґратами.

– Разом із вами.

– Нє-а, не вгадала.

– Будете сидіти всі!

– Невірна думка. Ми працюємо під прикриттям ментів – це не секрет, і у нас є гроші, щоб відкупитися, а в тебе їх нема.

– Мій чоловік працює в карному розшуку.

– Налякала!

– Він вас, – Катерина тицьнула пальцем у плече головатого, – усіх засадить за ґрати, а мій син буде на волі!

– Не вийде.

– Чому?

– Нехай спочатку стане твоїм чоловіком. І взагалі, мені набридло це пусте базікання.

– Реально.

– Мені теж, – сказала Катерина.

– Ти, тварюко! – зціпивши зуби, прошипів головатий. – Якщо бабло сьогодні не буде в мене, лети до поховального бюро та замовляй труну для коханого синочка!

– Навіщо вона йому? Самі зариємо його в лісі, – почулося із заднього о сидіння. – Чи довго викопати ямку?

– Сам собі й викопає. Куди подінеться? – вставив слівце водій.

– Не смійте навіть наближатися до мого сина! – визвірилася Катерина. – Бо я спалю цю кляту машину разом із вами, виродки! Мені втрачати нічого!

– Нам, – головатий підніс угору палець із перснем, – теж. Запам’ятай це.

Дверцята машини зачинилися, і нахабні обличчя зникли за тонованим склом. Катерина, не тямлячи себе від люті, швидко пішла геть, потім різко зупинилася, схопила цеглину і вже розмахнулася, щоб пожбурити нею, як хтось схопив її за руку.

– Ти що робиш?! – почула вона знайомий голос, повернула голову й побачила Ларису. – Ти знаєш, скільки коштує скло цього авто?

Катерина зітхнула і з розпачем жбурнула цеглину в густі кущі газону.

– Скільки?! Скільки?! Мені все одно скільки!

– Хто ці люди? – запитала Лариса, беручи її під руку.

– Це люди, яким я винна тридцять тисяч доларів, які ти мені не дала в борг!

– Серйозна сума, серйозні люди.

– Хіба це люди? У них долари замість очей і серця.

– Що ти тепер збираєшся робити? – спитала Лариса, відмикаючи свою квартиру.

– Іще не знаю, – відповіла Катря, вже охоловши.

– Я б тобі порадила не жартувати з такими людьми.

– Мені не до жартів, – сумно зітхнула Катря й швидко зачинила за собою двері.

Уранці вона була вже на кухні, коли з’явився Сергій.

– Мамо, що мені робити? – спитав, сідаючи за стіл, де на тарілці лежало однооке смажене яйце, що вмостилося поруч з апетитним шматочком ковбаси.

– Я спробую сьогодні дістати гроші.

– Але де?

– Якщо вийде, скажу.

– А мені що робити? «БМВ» чатувало біля будинку цілу ніч і зараз стоїть.

– Сиди вдома.

– У мене сьогодні закінчується лікарняний.

– Я продовжу його. Сама.

– Мені конче потрібно бути на роботі. Розумієш, треба терміново оформити одні папери.

– Зачекають.

– Приїхала делегація з Японії, і вони не можуть чекати. Щоби правильно оформити угоду, я повинен бути на робочому місці хоча б зо дві години.

– Тоді зателефонуй на роботу та поясни, що зараз тобі потрібно йти на прийом до лікаря, а після обіду я сама тебе відвезу туди й заберу додому. Можна так?

– Добре. А ти куди?

– Шукати гроші, синку, – посміхнулася Катерина, щоб якось підбадьорити його.

– Якби ж то вони валялися на дорозі, щоб можна було знайти.

– Головне – не падати духом, а вихід завжди знайдеться.

– Будемо сподіватися, – сказав Сергій і спробував ковтнути шматочок ковбаси, але нічого не лізло до горла.