Світлана Талан - Спокута

– То буде час на роздуми.

– І це говориш ти?! Його рідний батько?! – спалахнула від гніву.

– Хто батько дитини – знає лише мати, – Федір повернувся та нахабно розсміявся їй в обличчя.

– Наволоч! – кинула вона в гніві й вискочила зі смердючої квартири, голосно грюкнувши дверима.

У Катерини на душі залишився неприємний осад від зустрічі з Федором. Як вона могла бути такою сліпою. «Любов зла – покохаєш і козла», – згадала приказку й посміхнулася. Як же був правий дідусь Орест, коли відчував чорноту душі її нареченого! Було неприємно, нудно, сумно. Катерина за роздумами незчулася, як настав вечір, а Сергій усе ще не повертався додому. У душу прокралася підступна тривога, що заважала їй думати або щось робити. Щоб якось згаяти час, вона спробувала додзвонитися Сашкові, але абонент був поза зоною досяжності. «Кепські твої справи, Катрю», – сказала вона сама собі. Було підозрілим те, що її коханий у цьому останньому відрядженні їй майже не телефонував, не співчував лиху, а поводився так спокійно, ніби нічого особливого не сталося. Можна було припустити, що він дійсно не розуміє тяжкості її ситуації, але хоча б заспокоїти кохану ніжними словами можна було б. «А може, я дійсно все перебільшую, – думала Катря, тиняючись із кутка в куток, – як це роблять усі матері, коли щось трапляється з їхніми дітьми»? Було багато питань, та мало відповідей. А ще й Лариса почала десь пропадати цілими днями, ні з ким словом перекинутися, ні з ким поділитися. Катерина відчула жахливу самотність і, чи не вперше, їй стало дуже страшно.

Щоб хоч щось зробити, щоб час рухався швидше, вона пішла до Ларисиної квартири та полила квіти на підвіконні. Розквітла фіалка радісно споглядала на Катрю синіми очима, коли та підлила в горщика свіжої водички. «Навіть ти, квіточко, – подумки звернулася до фіалки, – не така самотня, як я. Про тебе забула господиня, але я пам’ятаю, турбуюся, а про мене забули геть усі. Навіть Сергія до цього часу немає вдома».

Вона повернулася додому, звично виглянула у вікно. «БМВ» на місці не було. Спочатку Катерина зраділа, подумавши, що молодики, можливо, зникли, бо зрозуміли, що стоять дарма, а потім прийшла страшна думка.

– Синочку, синку, Сергійку, – розпачливо заметалася вона по кімнаті. – Де ти? Що з тобою?

Серце материнське не підвело. Сергій заскочив у квартиру, пробіг повз матір і впав лицем донизу на своє ліжко. Катерина тихенько підійшла до нього, сіла поруч.

– Що сталося, сину?

– Нічого, – відповів, але Катря помітила, як він тремтить від хвилювання.

– Мені можеш розповісти все, я зрозумію.

Син повернув до неї обличчя. В очах – страх, безпорадність, розгубленість та сльози.

– Мамо, я більше так не можу!

Він дивився на матір з надією, а вона не знала, що сказати, як утішити, бо остання надія – візит до його батька – луснула, як мильна булька. Катерина обняла його, і Сергій ткнувся лицем їй у плече й розплакався.

Вона мовчки гладила його волосся доти, доки він плакав, потім тихо сказала:

– Тепер можеш розказати, що сталося?

– Мене… мене… мене вивозили в ліс, – не піднімаючи голови, сказав Сергій. – Це так страшно, мамо, так страшно!

– Тебе били?

– Краще б побили!

– Зґвалтували?

– Ні. Але це не люди, а нелюди якісь!

Катерині кортіло дорікнути, що не треба було мати справи з такими виродками, але стрималася, бо докори кидати було вже пізно.

– Що вони з тобою зробили?

– Вимагали гроші.

– Це зрозуміло. А ще що?

– Вони примусили мене рити собі могилу. Розумієш, мамо, який це жах, коли обіцяють тебе поховати живцем у могилі, яку ти сам повинен викопати! Вони знущалися, розповідаючи подробиці, як я буду там помирати від задухи, від нестачі повітря, як земля до болю тиснутиме на все тіло так, що не можна буде ворухнути навіть пальцем, а ґрунт при кожному подиху буде забивати мені ніс, горлянку, легені…

– Досить! – зупинила його Катерина. – Досить переживати це знову. Вони будуть тобі телефонувати?

– Так. Завтра вранці.

– Не знаю як, але вблагай їх зачекати лише тиждень. Скажи, що рівно через тиждень ти повернеш їм весь борг.

– Мамо, звідки в нас такі гроші?

– Ти зрозумів, що я тобі сказала? Вигадай що-небудь, скажи, що візьмемо кредит чи ще щось.

– Ми зможемо віддати їм усю суму?

– Так.

– Де ми візьмемо гроші?

– Іще не знаю, але я щось придумаю.

Сергій трохи заспокоївся, підняв на матір почервонілі очі.

– Мамо, дай мені адресу батька, – попросив.