Світлана Талан - Спокута

«Я став черствим, тупим і втратив почуття романтики», – лаяв він себе, вдивляючись у знайому дорогу.

Зателенькав телефон: дзвонив Микола.

– Щось нагальне? – запитав Роман.

– Та ні, просто хотів запросити тебе в гості, пивка попити. У мене є класний в’ялений лящ…

– Друже, вибач, але найближчими днями в мене стільки справ, що я не зможу.

– А коли зможеш?

– Коли зможу, то риба твоя вже протухне.

– Десь за два дні?

– Боюся, що не раніше, ніж за тиждень.

– Тоді, напевно, доведеться пити пиво з кимось іншим.

– Без образ?

– Та що ти, Ромку?!

– Щасти!

І тут Романові прийшла в голову рятівна думка. Вони проведуть з Катрею цей чудовий вечір в альтанці! Чи не про це він стільки мріяв? Плекав таємну надію? Чи не для неї, а не для дружини, він так дбайливо власноруч тесав, шліфував, гладив долонями кожну дощечку?

Знову обізвався телефон. Це дзвонила Катря. У цей час, коли Роман вже під’їжджав до помешкання, він помітив, як біля сусідського будинку зупинився «Мерседес» його сусідки Ліани. Вона була самотньою, але доволі заможною, самодостатньою жінкою, і не лише відверто стріляла своїми очицями на Романа, але й пропонувала стати дружиною. Але він був байдужий до неї, хоча в цієї жіночки було все: і гарна фігура, і дбайливо доглянуте обличчя, і розкішне світле волосся. Але щось Романові підказувало, що за гарною зовнішністю приховується щось неприємне, що Ліана гарно маскувала.

Сусідка неквапливо вийшла з авто в той час, коли Роман зупинився біля свого будинку й узяв мобільник, щоб поговорити з Катериною та запросити її на вечір в альтанці.

– Алло, Катрю, – сказав Роман і помітив, як звідкілясь, ніби з-під землі, з’явилися якісь молодики й кинулися до Ліани. Один з них ударом кулака в обличчя збив жінку з ніг. Вона лише гучно скрикнула й впала на землю, а двоє інших схопили й потягли її до червоної автівки, що стояла неподалік. Ліана спробувала пручатися, але чоловік у чорній бейсболці знову завдав їй удару в обличчя такої сили, що тіло жінки одразу обм’якло.

– Як наші справи, Ромчику? – Роман почув голос Катрі в слухавці.

– Я незабаром тобі передзвоню, – швидко відповів і жбурнув телефон на сидіння авто.

Не гаючи часу, він прожогом вискочив зі свого «БМВ» й кинувся на допомогу Ліані.

– Стояти, сволото! – заволав Роман, підбігаючи до молодиків.

Їх було троє. Молоді, кремезні, очі злі й нахабні.

– Дядю, йди своєю дорогою, поки цілий, – сказав один із них і сплюнув гумку на землю.

– Відпустіть жінку! – Роман не прохав, він наказував.

– Та пішов ти! – махнув рукою молодик і дав команду подільникам: – Швидко її в машину, а із цим хлюпиком я сам розберуся.

Роман не міг стерпіти приниження. Це почалося ще з часів служби в Афганістані. Навіть там, у полоні, він не дав себе зламати, хоча знав: за це може заплатити життям, і заплатив би, якби вчасно не з’явився Івасик зі своїми хлопцями…

Один, лише один сильний, але влучний удар знадобився Романові, щоб нокаутувати здорованя, але позаду вже стояв інший молодик, який замахувався бейсбольною битою. Роман встиг уникнути удару по голові, відхилившись, але бита сильно вдарила його по ребрах, і він на мить захитався. Цього вистачило, щоб молодик встиг замахнутися вдруге і таки вдарити по голові. В очах Романа миттєво потемнішало і все зникло.

Він вже не чув, як над його нерухомим тілом хтось нахилився й двічі ударив ножем у груди.

Катерина з нетерпінням чекала дзвінка від Романа. Він сказав, що незабаром передзвонить – значить, так і буде. Але час спливав, а телефон зрадницьки мовчав. Катря почала нервувати, коли спливло десять хвилин, потім – довгі півгодини, за ними – безкінечна година часу. Тоді вирішила зателефонувати сама. Йшов виклик, але ніхто не відповідав.

– Ромку, Романе, Ромцю, Ромчику, – повторювала Катря, не знаходячи собі місця. – Де ж ти є? Чому мовчиш?

Сергій сам зготував вечерю, запросив матір, але вона відмовилась їсти. У душу закралася тривога, холодком пройшлася по тілу й розтіклася страхом по кожній клітинці, а потім змінилася тихим смутком.

Катря сіла на диван і занурилась у прострацію, бо стомилася слухати довгі гудки в телефонній слухавці. Іноді до неї підходив син і намагався щось сказати, але марно: вона не хотіла ані розмовляти, ані слухати. Так і сиділа до півночі в темній кімнаті з порожніми очима. Повний місяць заглянув у відкрите вікно, побачив жінку, що впала у відчай, замилувався нею. Катерина схаменулася, вийшла із задуми, стомлено дійшла до ліжка, лягла, не випускаючи з рук мобільника. Вона довго дивилася на місячне сяйво, і воно поступово заспокоювало, давало їй змогу реально оцінити ситуацію.