Світлана Талан - Спокута

– Хлопець – лох, – сказала Лариса. – Він сам ніколи не вживав наркотики, тож не буде розпаковувати мішечки. А може трапитися так, що вирішить збути їх кудись убік, і вони не потраплять до рук ваших людей. Тоді пропало. А як пропаде крейда, то ніякої шкоди.

Чоловіки довго сміялися з кмітливості Лариси і схвалили її план. Усе пішло як по маслу і незабаром легкі гроші за крейду були вже у кишені Лариси й Олександра, які розрахувалися з Арсеном, хлопцями, які підстерегли Сергія біля будинку, та з головорізами із «БМВ». Aлe цим здалося одразу, що грошей їм за цю справу запропонували малувато, то вони вирішили отримати стільки, скільки вважали за доцільне. До суми в п’ятдесят тисяч доларів вони додали ще двадцять п’ять, вирішивши, що при загрозі життю сина жінка розірветься на шматки, але заплатить. До того ж Лариса з Олександром змогли вигідно продати наркотики, які в них залишилися.

Івасик сам був у гніві від такої брудної гри. Він розтрощив на друзки ексклюзивний скляний журнальний столик, жбурнув попільничку в екран дорогого телевізора й довго бив міцно, до болю стиснутим кулаком по стіні. Так, лише так він міг заспокоїтися, бо нерви після Афгану часто здавали. Тоді, щоб кудись вилити, викинути із себе непомірно велику силу гніву, він трощив усе навколо себе. А потім бив, бив, бив щосили кулаком по стіні, як цього разу. Роман добре знав Івасика і розумів, що треба зачекати, доки колишній друг заспокоїться, коли пальці побілішають, і спалах гніву та обурення зміниться болем у руці. Усе! Відчув фізичний біль – пройшов душевний.

Івасик зателефонував Великому ще раз, про щось домовився, і лише тоді сказав своєму афганському побратиму:

– Ромчику, вибач… Я…

– Усе добре, Івасику.

– Я все владнав. Великий поверне гроші за два-три дні, коли повернеться зі своєю жабою з Криму. У них, щоправда, залишилася не повна сума, частину вони заплатили хлопцям, деякі прокатали на відпочинок. Aлe я сам решту коштів тобі поверну.

– Не треба, Івасику.

– Так ти кажеш, що це та Катерина, ім’я якої ти повторював без упину в гарячці, коли я тебе витяг пораненого з полону?

– Саме вона.

– Зізнайся хоч, гарна жінка?

– На весіллі побачиш. Гадаю, що позаздриш мені, бо вона насправді дуже красива. Роки зробили її ще гарнішою.

– А ти, я бачу, закохався, як хлопчисько, – Івасик посміхнувся й поплескав Романа рукою по плечах.

– Я вижив у Афгані заради мрії бути поруч з нею, потім жив надією на зустріч… Та що я все про себе та про себе? Як ти?

– Усе добре, Ромчику. Погано лише те, що я так і не зустрів таку, як твоя Катерина. Живу, як вовк-бірюк, накопичую нерухомість, гроші. Кому? Навіщо? Сам не знаю.

– Для чоловіка твоїх років і статків знайти жінку – не проблема.

– То-то й воно, що статків. А хто зрозуміє мене, хто сприйме не за статки, а за душу. Та яка там у мене душа? Вона вмерла в Афгані, залишивши сплетіння нервових спалахів та нічних кошмарів. Хто мене сприйме таким? – запитав Івасик і нервово дістав цигарку. – А ти, Ромчику, скажи Катерині, що все їй повернуть, хай заспокоїться. Чесно кажучи, я не знав, що у Великого така… А! – махнув рукою. – Не хочу говорити зараз про це лайно. Добре, що хоч ти навідав старого друга, та й то тому, що справи привели.

– Не кажи так, Івасику…

– Давай, іди вже, – він затягнувся димом і задивився у вікно.

– Бувай, – кинув йому Роман, але знав, що той вже його не чує, бо розворушив старі воєнні спогади. Івасик поринув думками в те далеке, але вічно живе минуле.

Усе складалося добре, і Роман повертався додому в гарному настрої. Він вірив і не вірив у те, що звичайна невеличка автомобільна аварія стала настільки знаковою в його житті. Було майже неможливим ось так зустріти Катрю й побачити, що життя не зробило її іншою. Вона стала навіть кращою, більш жіночною, привабливою, розсудливою. Не мала лише своїх чарівних кіс, які снилися Романові ночами не один день. Він марив ними, уявляв, які вони на дотик, як легко коли-небудь розпустяться під його пальцями, впадуть блискучими хвилями на її плечі, звабливо загойдаються. І чомусь завжди Роман уявляв Катрю поруч із собою в дерев’яній альтанці, у розкоші зелені.

«Дві мрії – альтанка й Катря, – подумав Роман, звертаючи на рідну вулицю. – І тепер є в мене і те, і інше». Спочатку він хотів зателефонувати їй і все розповісти одразу після розмови з Івасиком. Але передумав. По-перше, попри те що дуже часто користувався мобільним зв’язком, він недолюблював телефонні розмови. Йому хотілося завжди бачити вираз на обличчі співбесідника, тому вирішив поговорити з Катрею віч-на-віч. Усю дорогу уявляв, як засвітяться радістю її очі, як заграє посмішка. А ще йому дуже хотілося зробити сьогоднішню зустріч незвичайною. Він ламав голову над тим, як вразити кохану, але, крім банального великого букета квітів, нічого не придумав.