Ллойд Дуґлас - Прекрасна одержимість

Їх почали штовхати в натовпі. Він притягнув її ближче до себе, і вона відкликнулася… Ні – її не просто підштовхнули до нього збоку… Вона відкликнулася… Це зовсім инакше. Він притягнув її, і вона відкликнулася!..

Він знов механічно запалив люльку і неуважливо тримав сірника, поки вогонь не обпік йому пальці.

Вона відкликнулася так щедро, що він відчував теплі, м’які обриси її тіла, прилеглого до руки… Вона не мусила цього робити… Цього не було записано в її ролі… Однак саме це мало би статися, якби між ними не запало відчуження; але чи сталося б?… Мабуть, ні… Було важко тверезо оцінювати такі речі.

Досі вони не промовили одне одному жодного слова, за винятком короткого вітання при зустрічі, і балачки Джойс затьмарили навіть його. Він відчув, що мусить щось їй сказати. Сухі банальності були йому огидні, але довше мовчанка тривати просто не могла.

Зненацька він посміливішав.

– Одного разу я вів вже вас так, дуже темною стежкою, – почув він свої слова.

– О, та невже? – вона засміялася. – А я думала, що ми йшли рука об руку. Почувалася маленькою дівчинкою, яку вперше ведуть до дитячого садка.

– Отже – ви пам’ятаєте!

– Ще б пак! навіть не знаю, що би робила того вечора без вас. – Вона заглянула йому у вічі й усміхнулася. Він запитав себе чи чує вона калатання його серця… Вони зайшли до ресторану… Джойс махнула рукою зі столика, що стояв посередині зали.

– Якщо вже про це зайшла мова, то чи не могли б ви мені пояснити, – заговорила Гелен таємниче, – чому не дозволили мені відвезти вас додому того вечора або принаймні висадити вас, коли ми проїжджали біля ваших воріт?

– Я не хотів, щоб ви мене знали мене. Думав, якщо це станеться, то, можливо… Він незграбно урвав мову, шукаючи вдалого слова.

– То був дуже доречний спосіб почати дружбу на взір нашої… – мовила вона хрипко, – зважаючи на те, що вона була приречена сповнитися дрібних обманів і загадок.

– Мені шкода, – відповів він. І його вигляд підтверджував цей факт.

– Шкодувати не треба! – Палко випалила вона, рвучко смикнувши його за руку. – Ви подібні до Гамлета! Усміхніться, кажу я вам! Ваша Ненсі Ешфорд добре знає, що ми посварилися! Сьогодні вдень я прочитала це на її лиці. Я не впораюся з усім цим фарсом самотужки!

Він зазирнув у ці великі сині очі, вражений їхнім спалахом, що так разюче контрастував зі спокоєм обличчя, і голосно засміявся. І тепер, згадуючи це ще раз, він засміявся знову. Усе це абсурдно… аж до болю!

– Що за жарт, – допитувалася Джойс, коли офіціянти відсунули їхні стільці.

– Довга історія, – коротко мовила Гелен, – і цей добрий чоловік вже одного разу з неї сміявся. Я не можу змусити його вислухати це все ще раз.

Ненсі виглядала спантеличеною. Його вельми втішило це замішання – приємно було спостерігати, що цей невеличкий епізод загрожував її всезнанню.

– Наша освітня програма визначена заздалегідь, – заговорила Джойс, коли офіціянти поспіхом пішли, – за винятком десерту. Його кожен вибирає сам. Щодо иншого, то, будьте ласкаві, вибирайте те, що вважає корисним для вас заклад. Ні, люба, – додала вона, обернувшись до Гелен, – це не телятина. Пригадую, що ти вже складала цей залік, коли телятина була твоєю спеціялізацією.

– Розкажіть нам про инші закордонні подорожі, – попросила Ненсі. – Я хочу вирушити за океан на літо, і тому охоче слухаю історії про мандри.

– Як же ґречно вона погодилася! І як чарівно розповідала про свої враження. Більшість великих міст вона знала майже так само, як рідне, але помічала речі, що їх оминав він – якими ніжними були спогади про вузькі вулички, що звивалися вгору, і чудернацькі крамнички поздовж них, де, як видається, вона частенько знайомилася з цілими сім’ями… Як лагідно вона розповідала про малих дітей!..

Одного разу в Ассізі я так знайшла чудових друзів у невеликій крамничці, – розповідала вона. – Спочатку я почала відвідувати сім’ю Бордіні, щоби покращити розмовну італійську. Звісно, я завжди купувала якісь дрібнички, щоб оплатити навчання, або приносила щось для дітей; але вже згодом усвідомила, що приходжу туди, бо люблю їх і щиро потребую їхньої дружби. Але одного дня маленька трирічна Марія важко занедужала. Упродовж трьох тижнів її життя висіло на волосині. Вони всі страшенно стривожилися. Не маючи важливих справ, я часто відвідувала їх у ті дні…

Вона урвала розповідь, щоб відстібнути з-під коміра своєї сукні невеликого срібного хрестика.