Ллойд Дуґлас - Прекрасна одержимість

Боббі сповнився каяття. Воно було написане на його лиці.

– Не дивіться на мене так, – наказала вона, і її голос якось дивно контрастував з усмішкою. – Вони подумають, що ми сваримося.

– А, – понуро мовив він, – хіба це не так?

Вона зареготала.

– Видається, що в драматургії ви кращий режисер, ніж актор!

– Але, насправді, я готувався відкинути запрошення. І тоді випадково глянув на ваше лице, а воно видавалося таким доброзичливим…

– А що, на вашу думку, я мала робити? Супитися? Це ж ви запропонували, щоб ми удавали, наче в нас добрі стосунки. І тепер – так, ви просто використали мене – як звичайно. – Вона далі усміхалася. Вони дійшли до узбіччя. Таксист розігрівав двигун.

– Я вигадаю якусь причину, – запропонував Боббі кволо. – Пробачте.

– Ні! Цього не можна робити. Ми домовилися і доведемо цю справу до кінця; і я можу пообіцяти вам, що мої почуття не будуть ні для кого очевидні. – Вона завагалася на хвилину і додала, – Навіть вам! Обіцяю, що не зіпсую вам вечері.

Боббі відчинив двері і допоміг їй сісти в авто. Теплий потиск його руки сердив її – непокоїв. Примостившись у кріслі, вона вже не відчувала потреби зоставатися люб’язною. Усмішка згасла. Він простягнув руку, і вона роздратовано змушена була простягти свою. Він міцно стиснув її.

– До побачення, люба, – мовив він лагідно. Будь ласка, не думай надто зле про мене. Я допустив жахливу помилку, але ж так люблю тебе!

Коли Меррік прийшов у своє помешкання невдовзі після півночі, він відразу ж скинув костюм, перевдягнувся в халат, попросив Матцу кинути ще одне соснове полінце у вогонь і ліг спати.

Вечірні розваги обернулися на бурхливу симфонію з безліччю тональностей і темпів: короткими пасажами невимовної ніжности, скоробіжними тактами надії, лагідними інтервалами варіяцій і модуляцій, присмаченими рідкими запаморочливими крещендо, що пронизливо здіймалися вгору по хроматичній гамі, пронизані сум’яттям і тривогою. Але фінал, на жаль, раптово завершився неймовірно бентежним мінорним акордом… Якщо загалом оцінювати той вечір, то його настрій був уривчастим і непередбачуваним, як "Сумний вальс" Сібеліуса.

Він сподівався сповнити його духом чесної гри, притаманному атлетові, що йде на запекле змагання. Його кохана суперниця пообіцяла, що ніхто – навіть він сам – не здогадається про їхнє роздратування й образу, і на її слово можна було покластися. Якщо їй доведеться грати важку роль, то йому – тим більше. Їй треба одне – виявляти приязнь. Але яка людина з певним соціяльним досвідом не навчилася розгадувати удавану люб’язність, коли її зводять з особами, яких вона не любить? Щодо нього, то він окреслив для себе роль холодної невимушености; не суворого й стриманого зречення чи вияву аскетичної байдужости, а спокійну ґречність чоловіка у стосунках з жінкою, з якою ледве знайомий. І його завдання полягає в тому, щоб здійснити це переконливо – з натхненним серцем.

Коли, вирушаючи до міста, він похапцем оглянув себе у старовинному дзеркалі і пообіцяв власному відображенню, що з шанобливою шляхетністю буде ставитися до жінки, для якої ця вдавана дружба на один вечір може виявитися справжньою мукою. І це йому майже вдалося, майже по-геройському – але не до самого кінця.

Але попри це, хай як він каявся через коротке, але таке явне порушення самодисципліни, що тепер ускладнило їхні стосунки так, як ніколи, кожен його нерв вібрував спогадами про ті чарівні хвилини, коли, попри розуміння, що вона просто дотримується контракту, їхнє приятельство видавалося щирим.

Сповнившись настроєм лихваря, що жадає на самоті перебирати власне золото, він нетерпляче відпустив Матцу, який турботливо зоставався поряд, запалив люльку, розлігся у глибокому кріслі перед тріскучим вогнем і вирішив ще раз згадати той вечір, хвилина за хвилиною, переживши його найзворушливіші почування.

Послухавшись Джойс, він зайшов по Ненсі Ешфорд. Убрана в розкішний малиновий колір, Ненсі Ешфорд, з огляду на молоде обличчя, блискуче сиве волосся, чудову фігуру і пружний крок, вартувала найвищих його похвал. Він сказав їй це, і вона подякувала – і за комплімент, і за квіти.

Ніщо не сховалося від її ока. Вона зауважила, коли він допомагав їй сісти в лімузин, що Річард має новий кашкет і онучі.

– Ви ж ніколи не бачили його в однострої, чи не так? – запитала вона. – Думала, що в цій царині ви маєте демократичні переконання.

– Так і було, – визнав він, – але я змінив свій погляд. Убираючись в однострій, він знає, що належить до установи, і це допомагає йому поважно ставитися до справи. Принаймні, така моя теорія. Крім, того, він йому до вподоби.