Ллойд Дуґлас - Прекрасна одержимість

– Отже, докторе, хвилювання тут цілковито недоречні! Кажу ж вам, що уникнути цього було годі! Або це, або сказати їй, що в нас взагалі їх нема! Чи це покращило б становище?… Дідько!.. Вона цілий час мала підозру. І ви могли б знати, що так буде! Ця жінка не простачка!.. Що сказала? … Та де ж я знаю, доку. Вона помчала звідси – притьмом – як куля – трішки розбурхана, напевне… Ні, не знаю, кажу ж вам. Мабуть. Якщо так, то ви незабаром дізнаєтеся!.. Мені так само шкода, як і вам, доку; але ви могли б…

Почувши металеве клацання, Т. П. здригнувся. Він поклав слухавку на підставку, відсунув ліву нижню шухляду зі стола, витягнув пляшку і склянку; налив, проковтнув, засичав, задрижав; поставив пляшку на місце, закрив шухляду, запалив сигару, натиснув на ґудзика.

– Райлі, поклади ті сертифікати, звідки узяв… і якщо хтось матиме до мене важливу справу, подзвоніть мені в Спортивний клуб. У мене болить голова.

Не так часто Гелен Гадсон була жертвою емоційної паніки. Її спокій не був удаваним; і не вимагав він від неї жодних зусиль. Для неї він був природним.

Того дня вона просто шпурнула поводи розсудливости на шию свого обурення і цілковито віддалася його навальному натиску. Навздогін за своїми помислами, вона помчала до Брайтвуда.

Неначе великий, потворний казан тривог, клопотів, поганих передчуттів, побоювань і підозр, який шумував і булькотів упродовж всіх цих довжезних місяців, раптом сягнув того моменту кипіння, коли мав перелитися через край.

Коли вона вийшла, напівсліпа від приниження, біля дверей банку чекало таксі. Вона швидко сіла в нього, дала водієві наказ, напружено сиділа упродовж всієї подорожі.

Через цього огидного Мерріка вона опинилася в нестерпному становищі. Хай які там в нього наміри… Безсумнівно, що ці лицарські ігри розважають його… Але він зробив її своєю пенсіонеркою; поставився до неї як до безвідповідальної дитини; неминуче поклав на неї обов’язок, від якого вона, мабуть, не спроможна звільнитися… Однак вона може заявити про своє небажання надалі приймати будь-що з його рук! Вона негайно зможе повернути капітал; і почати працювати, щоб відшкодувати витрачене.

Що саме вона скаже Боббі Мерріку, зустрівшись з ним, Гелен ще остаточно не вирішила. Одного вона була певна; вона осудить його настирливе втручання в її справи і повідомить йому, якої насправді вона думки про нього… Він поверне собі все!..Ох!.. Вона притисла свої тремтячі пальці до очей і пробувала охолодити щоки, приклавши до них рукавички.

Майже тямлячи себе упродовж цілої подорожі, нещасна дівчина вийшла з таксівки, коли та спинилася перед шпиталем, наказала водієві зачекати – вона недовго – і хутко поцокотіла широкою, укритою блискучим льодом бетонною доріжкою поміж густих, рівно обстрижених кущів.

Біля приймальні в затишному невеличкому фойє вона запитала про місіс Ешфорд і вже незабаром знайшла потрібний кабінет, де вродливій господині мало не перехопило подих від її екзотичної краси.

– Ах, яке щастя! – вигукнула Ненсі, простягаючи гості обидві руки. – Я знала, що ви в місті, і так чекала, коли зможу побачити вас!

– Так, – мовила Гелен, задихавшись, намагаючись силою волі врівноважити свій голос. – Я сподіваюся на довгу зустріч з вами і думаю, що це невдовзі станеться. Але – поки що… Як виявилося, у мене є нагальна справа до доктора Мерріка. Чи могла б я побачити його?… Він тут?

Він був тут, і вона могла зустрітися з ним. Ненсі думала, що він щойно завершив операцію і, мабуть, зараз вільний. Вона покличе по нього, і вони зможуть поговорити в його кабінеті.

Коли Ненсі вийшла і зачинила за собою двері, її серце калатало також. Гелен совалася на невеличкій канапі, намацувала щось у сумочці, раз-у-раз клацаючи замком, нетерпляче стукаючи носками свого сірого взуття по килиму; тоді, не спроможна всидіти на місці хоча б на мить довше, вона устала, підійшла до вікна і спинилася, заклопотано виглядаючи на вулицю, перебираючи пальцями коралове намисто.

Зрештою двері тихо відчинилися і так само тихо зачинилися, і вона відчула його присутність у кімнаті. Вона знала, що він стоїть там, при самих дверях, спостерігаючи, чекаючи, поки вона повернеться до нього… Чому ж вона цього не робить?… Чи перейти йому цю невеличку кімнатку, наблизившись до неї, і заговорити?… Напевне, ні… Але чому ж вона відразу не обернулася і не стала до нього лицем?… Бо вона запросила його на цю розмову, чи не так?… Що завдає їй стільки болю?… І найважче в тому, що вона не поспішала повернути до нього своє обличчя!.. Кожна наступна секунда завдавала йому ще більших мук…