Ллойд Дуґлас - Прекрасна одержимість

– Матір Марії наполягла, щоб я взяла цей подарунок, коли їхала з Ассізі.

Дрібничку передали навкруг столу. Коли черга дійшла до нього, він оглянув її з трепетом. Ця річ була свята – з багатьох дивовижних причин.

– Я не хотіла брати його, – наполягала Гелен, – бо певна, що це найдорожча річ, яку вона мала. Його благословив сам Святий Отець, коли, малою дівчинкою, вона пішла на прощу до Рима 1900 року.

– То саме тому ти носиш цей дешевий хрестик! – вигукнула Джойс! – На щастя?

Гелен усміхнулася.

– Мабуть, – відповіла вона. – Принаймні мені він подобається більше від усіх инших коштовностей, які маю.

– Це природно, – з розумінням зауважила Ненсі.

Джойс була неабияк уважна.

Ти мусила бути опорою сім’ї під час усіх цих турбот, щоб заробити цей чарівний хрестик. Розкажи решту історії. Що ти зробила для них, поки Марія лежала недужа? Допомагала у крамниці? Чи була медсестрою? Говори далі, люба! Розповідай!

У ту мить він не зміг стримати себе. Сам вражений своїм вчинком, він підніс, протестуючи, руку.

– Ні, ні, Джойс! Насправді, ми не повинні просити місіс Гадсон розповідати нам про це! – Це зауваження відразу ж змусило його зніяковіти.

– Як цікаво! Чому ж вона не має розповідати нам?

Після того він обернувся до Гелен і запитав серйозно:

– Чи ви розповідали кому-небудь цю історію?

– Ні! Наскільки можу пригадати, про це я ще не розповідала нікому.

– І на вашому місці я не робив би цього. Це дуже цінний дарунок, і найбільша його чарівність у тому, що ніхто, крім вас, не знає, як саме ви заслужили його.

– Як же це смішно, Боббі! – закричала Джойс. – Ненсі, ви знали, що він такий забобонний?

– Я мала таку підозру – раз чи два.

Гелен стежила за ним приголомшеними, великими очима, коли він поклав невеличкий амулет їй на долоню жестом, що був небезпечно близький до ласки, бо кінчики його пальців трішки затрималися.

– Подеколи я думала про те, щоб відіслати його назад. Видається, що ви, докторе Мерріку, маєте деякі ідеї з цього приводу. Може, ви скажете мені, чи слід це робити?

– У жодному разі. Для неї ця річ більше не матиме цінности, якщо вона прийме її. Бачите, насправді, вона не зможе взяти її назад, тому що… тому що…

Гелен розкрила уста і, ледь затамувавши дух, наполегливо спитала: "Так?… тому що… Що?"

– Ну, тому що… тепер вона, мабуть… напевне… скористалася нею до останку сама.

Вона пильно роздивлялася його деякий час, неначе побачила примару. А тоді, майже нерозбірливо, тільки для його вух, пробурмотіла: "То… он… що… це… означає!"

– Саме так! От що це означає!

Її очі затьмарилися, а пальці тремтіли, коли вона пристібала хрестика під коміром сукні.

– Рада, що розповіли мені, – мовила вона, майже пошепки. – Я так часто запитувала себе про це.

Аж раптом Джойс нетерпляче мотнула обома руками.

– Про що врешті-решт ви люди говорите?… Ви знаєте, Ненсі?

– О, гадаю, що тільки приблизно., – відповіла вона… Найбільше тобі подобалися невеликі містечка, авжеж, Гелен? Розкажи нам про них.

– О так! – підтримала її Джойс. – Ти писала звідти такі чудові листи. Як називався той невеличкий готель – на вершині пагорба?

– Вілла Сербелоні? – Гелен спохмурніла. – Так, спершу він припав мені до душі; однак згодом я відчула себе одинокою. І так засмутилася, що одного дня поїхала звідти – у раптовому пориві – під ливним дощем.

– А що ж сталося, люба? – запитала Джойс схвильовано.

– Просто самотність! Насправді, сезон вже скінчився, і там вже майже нікого не було. Я зустріла молоду жінку, близьку мені по духу, однак вона виявилася письменницею, і зрозумівши причину її перебування там, я не могла більше відбирати в неї час, потрібний їй для творчости; тому одного страшенно самотнього дня виїхала звідти.

– Ви бачили її твір? – вирішила спитати Ненсі.

Гелен похитала головою.

– Напевне, ти повинна дещо її розпитати, – запропонувала Джойс. – Ти ж сама могла стати героїнею її оповідань. Чи не було б цікаво вибрати якесь оповідання і побачити, як ти сама розгулюєш у ньому?

Упродовж всіх цих розмов про Белладжо Гелен переважно зверталася до инших. Однак, відповідаючи на зауваження Джойс, вона повільно повернула очі до нього.

– Цілком можливо, що я заслужила на якусь другорядну роль в тій історії; бо точила ляси, як школярка, перш ніж дізналася про її фах.

– Певен, що ви були головною героїнею, – проголосив він поважно. – Присягаю, що це так!

Видається, що ви настільки впевнені, наче знаєте насправді. – Вона ледь прихилилася до нього. Зовсім поруч від неї, він лише зміг пробурмотіти напівголосно: "Таки знаю!"