Ллойд Дуґлас - Прекрасна одержимість

Подібних нескладних балачок було досхочу, і він брав у них участь з незвичайним натхненням; однак Ненсі відразу ухилилася від пустопорожньої балаканини, бажаючи дізнатися більше.

– Боббі, – мовила вона, коли його чудове нове авто влилося в потік вуличного руху на проспекті і додало ходу, – щось підказує мені, що цей захід буде досить непростим.

– Ви завжди були пильним спостерігачем, Ненсі, – згодився він.

– Не треба мати хисту до окультних наук, щоби помітити, якою напруженою була атмосфера в Брайтвуді сьогодні удень.

– Вибачте за те, що уриваю вас, але… ви мені неймовірно подобаєтеся в цих кольорах. Цього вечора ви неймовірно гарні, люба.

– Тобто, ти не хочеш мені?

– Ну, мабуть… Щось на взір того.

– Тоді гаразд. Я мушу заплющити очі, вуха і рота. Я три мудрих мавпи. Я прикинуся, наче не знаю, що ви обоє посварені.

– Молодець!

– І також я вдаватиму, ніби не знаю, що ви, пара дурників, глибоко закохані і боїтеся перезирнутися зі страху, що ваша таємниця розкриється.

– Яка ж ви все-таки прегарна, Ненсі.

– Але дурна!

– Ні, ні! Аж ніяк! … Якраз навпаки!

Після цього вона простила йому, стисла руку, назвала його милим хлопчиком; і, упродовж решти подорожі, обговорювала лікарняні теми якнайбільш діловим тоном.

Вони вийшли з авто під Бук-Кадиллаком і поспіхом сховалися від лапатого снігу за обертовими дверима. Джойс і Гелен вже чекали на них, як і було домовлено, на пів’ярусі; Джойс, галасливо радісна, у хвилястому чепурному вбранні зеленого кольору, виглядала дуже делікатно; вона вдягнула корсаж, який він надіслав їй; і, цілком очевидно, вже встигла ковтнути один чи два коктейлі, оскільки в її сценічних жестах відчувалася напружена нервозність, а різкі обертони в голосі можна було пояснити не инакше, як трьома келишками джину… Якщо Гелен бачила це, то, очевидно, вирішила просто не звертати уваги. Зрозумівши, що тут відбувається нехтування цілої низки неприємних фактів, вона вирішила, що, мабуть, не потрібно придиратися ще й до цього… Яке ж вона миле створіння… У чорному оксамиті… і перли… і його орхідеї. То вона, по суті, погодилася носити їх!.. Його коханий ворог програє один – нуль!

Досить цікаво, що Джойс з першої миті тільки й старалася, щоб розсварити їх обох, майже несамовито. … Мабуть, то був джин… Інстинкт міг підказати їй, що між ними існує невисловлений зв’язок, який вона покликана розголосити… Звісно, завжди було важко вгадати, що, як і чому Джойс думала… Але хай яким був її мотив, якщо він узагалі був, вона і не думала приховувати свого наміру перетворити цю маленьку вечірку на нагоду для швидкого розвитку їхнього першого знайомства… неначе то був гриб, який мусить дозріти або тепер, або ніколи.

І дійсно, вона була невимовно жорстокою. За салатом на мить встрянула в розмову, пробурмотівши до себе з аж надто пишномовному стилі: "Пані Гадсон! … Доктор Меррік!.. Серденько!" – знизавши плечима і зітхнувши, – думала, що вони вже будуть Боббі і Гелен! На що Гелен відповіла, нахилившись до неї, примирливим, материнським голосом: "Пий своє молоко, маленька. Гарна дитина!"… Вони зареготали, і ці веселощі замінили оплески.

У людному готелі стояла задуха. Саме почалися великий комерційний форум, і всі публічні зали та фойє кишіли метушливими товстунами з синіми й золотими значками на вилогах і краплями поту на чолі. Вони десятками вешталися туди й сюди, у стількох же напрямах, бокуючи, наче краби, поперек потоку людей, перепрошуючись направо й наліво таким тоном, наче казали "Розійдись!" Їхні зморщені лоби свідчили, що коли вони не зможуть протиснутися, то вся ця затія, після стількох турбот та витрат, зійде нанівець.

Їхні втомлені жінки тільки й шукали нагоди, щоб сісти, усвідомлюючи зайвість своїх ніг, перебираючи свіжі локони нервовими пальцями. Кілька відважніших з млосною невимушеністю спробували палити незвичні тут сигарети, які, однак, розглядали боязко і на витягнутій руці, як шибайголови тримають іскристі феєрверки – незворушно, але з таємною тривогою в кутику ока.

Джойс завзято схопила руку Гелен і повела її.

– Тримайтеся поруч, ви, обоє, – крикнула вона через її плече, – і не загубіться. Ми мусимо поспішати, щоби не спізнитися до театру! – і потягла Ненсі з собою у людський мурашник.

Боббі запропонував руку Гелен, і вона взялася за неї; не формально, а ніби бажала зробити це… Насправді, він не мусив цього робити… Ні Джойс, ні Ненсі не могли бачити їх. Вона могла знехтувати його жест… У цю мить грати свою роль не було обов’язково.