Ллойд Дуґлас - Прекрасна одержимість

– Чи чув ти колись щось більш диявольське? – урвала його обурливо Ненсі. – Чи міг би ти уявити таке дике самолюбство?… Робити це тільки задля власної користи! Навіть не хотіти, щоби хтось инший висловив вдячність!.. Однак він все одно думав, що таким способом якось пов’язує себе з Богом!.. Аж мурашки бігають по спині!

– Так, але не забувайте також, що він був одержимий ілюзією.

– Одержимий дияволом – як мені видається!

– Можливо, це пояснить доктор Гадсон… Читаймо далі.

Він весело зареготав, пригадавши цей випадок.

– Чоловік думав, що я зійшов з розуму! – додав він, витираючи очі.

– Але хіба це не так? – запитав я голосом, що змусив його споважніти.

– І справді – це звучить безглуздо, чи не так? Я маю на увазі – коли вперше про це чуєш. Не дивуюся, що ви спантеличені.

– Не лише спантеличений, – визнав я різко. – Але й обурений!

– Ми з вами також – обоє! – втрутився Боббі, затамувавши подих.

– Це було б цілком доречно, – визнав Рандольф, – якби я намагався таким способом здобути силу, щоби прихопити повно грошей заради власного задоволення. Я хотів лише дієво розкрити власну спроможність робити щось добре!.. А щодо обурення, яке ви відчули з тієї причини, що я попросив чоловіка нікому не розказувати про добро, вчинене для нього, то вам би не сподобався сам Господь, якщо це так ображає вас!.. Він часто говорив це людям, яким допомагав.

– Певен, що не знав цього, – промовив я. – Я не досить добре знаю те, що він говорив… Розповідайте свою історію далі.

– Дякую… Але спершу дозвольте мені розповісти трохи докладніше про загальну філософію… Увечері того дня, коли я здійснив перше перенесення своєї особистости – не можу розповісти вам, як це сталося, просто не смію – я просто пішов у комірку свого будинку і зачинив двері. Це наступний крок цієї програми, про яку ви вже прочитали на тій сторінці. Бачите, я дуже серйозно ставився до цього питання; і, вже змарнувавши одну спробу, вирішив дотримуватися правил до кожної йоти. Згодом я дізнався, що принцип працює не тільки в комірці, але й будь-инде. Досить того, що ви усамітнені.

– О, Рандольфе, Бога ради! – вибухнув я, – що це за манера розмови?

Добре! – заговорила Ненсі. – Вже давно настала пора напоумити його!

Я ніяк не можу зрозуміти, – нетерпляче мовив Рандольф, – чому вам так важко прийняти це! Бо ж усе це збігається з нашим досвідом будь-якої иншої енергії, яку ми використовуємо. Або ми додержуємо закони, або не дістаємо сили. Яке було практичне застосування батареї Вольта чи динамо Фарадея, поки Ду Фей не винайшов ізоляції, яка захищала струм від витікання через контакт з иншими предметами, окрім об’єкта, що отримує енергію?… Більшість особистостей просто заземлені! Це єдина їхня недуга!

– Отож, я пішов до комірки; зачинив двері; заплющив очі; тихо спробував підготувати себе до духовного сприйняття; і сказав упевнено, звертаючись до Найвищої Особи: Я виконав усі умови, які потрібні, щоби прийняти силу! Я готовий дістати її! Я хочу її. Мені потрібна сила створити лише один гідний похвали скульптурний твір!

– Отже, ви схильні вважати, що в ту мить я відчув лише миттєву ілюзію. Маючи науковий розум, ви можете подумати, що мій психічний стан можна легко пояснити принципами, добре відомими в психології. Якщо ви так вважаєте, то я не маю заперечень. Той факт, що процес здобуття сили через розширення людської особистости допускає пояснення з погляду науки, на мою думку, аж ніяк шкодить його цінності. Я смію стверджувати, що настане час, коли всі ці питання стануть об’єктом наукового дослідження.

– Однак – спроможні ми пояснити це чи ні – я можу переконливо запевнити вас, що після закінчення того експерименту у комірці я досягнув – так, напевно, як дістаєш удар від електрода або сліпнеш від яскравого світла, відчинивши глухі віконниці – дивного внутрішнього просвітлення!

То було пізно ввечері. Я вийшов з тої темної, задушливої, малої комірки з незвичним відчуттям власної майстерности. Воно випростувало мене, звільнило м’язи щелепи, сповнило пружности ходу. Мені хотілося реготати! Я намагався заснути; і, коли не зміг цього зробити, блукав вулицями аж до світання. О пів на дев’яту я прийшов до управителя заводу і попросив шестимісячну відпустку. Коли він спитав про причини, я розповів йому, що хочу працювати над скульптурним твором.

– Який, мабуть, міг би знадобитися нам?

– Я певний цього, – сказав я, здивований з власної сміливости. Вистачало й того, що я вирішив якимось способом вижити без платні шість місяців; а тепер ще й вчинив ексцентричну обіцянку управителеві. Він подумав хвилю, а тоді сказав: