Ллойд Дуґлас - Прекрасна одержимість

– Отже, – мовив Ніколас, відкашлюючись, – це відбувалося так. Бачите, там, де тепер стоїть Аксіон, колись не було нічого, окрім пасовиськ. Ми з Джоном Андерсоном, ще будучи дітьми, улітку домовлялися з більшістю селян щоранку виганяти на пасовисько їхніх корів, а ввечері приганяти їх додому на доїння. Одна корова вартувала їм долар на місяць.

І якраз там, на тих полях, де ми, веснянкуваті малюки, з мозолистими, потовченими до синців ногами сиділи цілими днями, стругали снасті для повітряних зміїв, бавилися в "ножики" і нахвалялися своїми шкільними командами з гри трі-олд-кет – ви ніколи не грали в неї, жоден з вас – ми з Джо збудували перегодом кілька великих заводів, які добряче змінили тамтешній краєвид.

Ці заводи також змінили спосіб життя багатьох. Сталося так, що чимало людей, які мали би прожити життя у звичайному достатку, заробили немалі гроші. Вони будували великі будинки, а їхні дітки почали бундючитися. І вже незабаром ту місцину важко було впізнати, а ще важче – деяких цих людей.

Отож, хай як сильно нас поглинув бізнес, ми з Джо всі ці роки зоставалися простими дітьми – один для одного. Наші стосунки далі були хлопчачими – ми повсякчас нахвалялися своєю швидкістю, силою і витривалістю, тільки-но зустрічалися, і обов’язково мовою, яку вживали в старі часи. Скажімо: "Щоб я луснув!", "Біс його бери!" і "Бога ради!" Визнаю, то було трохи по-дурному; але нам це подобалося.

Ми з Джо зазвичай допомагали своїм батьками різати свиней у листопаді. У ті дні кожна сім’я мала кількох свинок у загороді. Досягши юнацького віку, ми, здебільш, самі почали порядкувати на цьому щорічному забої – влаштовуючи його в домі Андерсона, де було краще спорядження для цієї роботи. Ми стали досить фаховими різниками і дуже гордилися своїм досягненням. Наважуся припустити, що батьки лестили нам, бо хотіли нагнати на нас такої пихи, щоб ми не помічали того, як вони раді втекти від цієї роботи.

– Отже, одного дня, звільнившись разом з Джо від бізнесових клопотів, ми вирішили пообідати разом в Сільському клубі. Він був новісінький, аж виблискував; його відкрили лише як тиждень. Єдиною природною небезпекою на майданчику з гольфу був невеликий струмок, де ми з Джо зазвичай ловили раків і мульку. Тоді ніхто не говорив "мілька". На пагорбку, де стояв новий будинок клубу, ріс досить милий гайок. Ми з Джо частенько сиділи між цих дерев, десь на колоді, б’ючи комарів і стежачи за сірими білками. Він мав старий самопал. То також була страх як небезпечна забавка. Дивуюся, як ми випадково не повбивали себе з десяток разів.

Ми поринули в приємні спогади. Було незвично сидіти в тому місці, обідаючи за міцним столом з червоного дерева, встеленим венеціянськими серветками, що ковзали під ребристим сріблом. Усі, хто належав до цього клубу, мали багацько грошей, і його приміщення було збудоване та оснащене без огляду на витрати. Шику там також не бракувало. Здавалося, прислузі спало на гадку, що це один з наших найкращих клубів. Ми боялися, що заклад стане трохи снобістським. Практично увесь місцевий люд, що ходив туди, мав досить скромне походження, на кшталт Джо та мого; і нас трохи тривожив занепад старої демократії. Ми раптом усвідомили, що випадково зароблені невеликі гроші аж ніяк не змушують нас удавати з себе британських перів.

На прилеглих столах сиділо кілька аксіонійців другого врожаю – чоловічої й жіночої статі – що бесідували про поло, і дербі, і регати, і Біарріц, і шотландських куріпок; нам спало на думку, що розмову треба повернути на щось краще. А тому ми стали бесідувати про старі добрі часи, якими тішилися хлопці й дівчата з Аксіону, коли ще не було автомобілів, які розлякали коней з доріг і прогнали з пасовищ корів, розчистивши місце для гольфу. Тоді один з нас пригадав, як ми колись різали свиней.

Джо розповів, як одного разу ми влаштували змагання, щоби визначити, хто з нас здатен найшвидше розібрати свиню. Я чудово пам’ятав той випадок, але був певен, що виграв невеликий заклад, на який ми побилися. Джо заперечив мені так гаряче, що сусідні столики зацікавилися і негайно здійняли галас. Спостерігши, що зібрали немалу авдиторію, ми люб’язно продовжили свій спір тільки заради їхнього блага. І наслідком цієї суперечки ми з Джо посперечалися на тисячу доларів, що кожен з нас здатен розібрати свиню швидше від другого. Старші, почувши про це, наполягли, щоби змагання відбувалося в гриль-барі, і в заставній книзі, як я дізнався згодом, фігурували суми, що доходили до скандального розміру.