Ллойд Дуґлас - Прекрасна одержимість

Подію внесли до календаря клубу. Я не певен, що про неї з гордістю згадували молодшому коліну; але старші, як видавалося, хотіли, щоб вона відбулася саме там, і, побачивши, що їхнє бажання також слід більш-менш враховувати, вболівальники поло відкликали свій протест. Наступного ранку, після обіду, жоден чоловік не повернувся на службу – якщо її мав. Двійко живих свиней – також досить величеньких – привезли в ящиках. На підлозі гриль-бару розстелили брезент, а ми з Джо роздяглися догола і натягли різницькі плащі. Ми перейшли через все: він виску до готової ковбаси. Мені розповіли пізніш, що будинок клубу довелося згодом відмивати: від склепу аж до самого шпилю. Ще багато днів потому вони не могли позбутися жиру на сходах, щетини в супі і хрускоту на килимах.

– Чи посприяло це демократичній атмосфері в клубі? – запитав Мастерсон, сміючись.

Старий Ніколас похитав головою й усміхнувся.

– Ні. Не думаю. Перерісши простоту, їх вже її годі повернути чи навіть пригадати хоч з якоюсь втіхою. Знаєте, від кукурудзяного млинця до сливового пудингу відстань близька, але повернення – дорога довга!

– А яка ваша думка про нове друге покоління, містере Мерріку? – запитав Мастерсон.

– Ти, мабуть, маєш на увазі, твоє й Боббі? Твоє вже третє, як ти знаєш, якщо рахувати від мене. Ну, я вважаю, що від вашого слід сподіватися більшого, ніж від того, що безпосередньо передувало вашому.

Поглядом Ніколас знайшов Боббі і заговорив далі:

– Отой юнак, наприклад, готується стати лікарем. Його батько в цьому віці ледве вмів зарізати оленя. Коли Кліф почув про епізод зі свинячими тушами, він був у великому захваті. Я сказав: "Але ж, Кліфе, я чув, як ти хвалився, що можеш оббілувати і зготовити оленя". – "Так, але, – мовив він, – то зовсім инша справа…" – І я маю підозру, що це так, – додав він зичливо, помовчавши.

– Наша сім’я, – у голосі Мастерсона лунали цинічні нотки, – як не дивно, не зазнала тривог через проблеми з накопиченням великих статків. Мій батько – редактор невеличкої міської газети в Індіяні. Його батько був сільським лікарем, а дід – мандрівним священиком-методистом. Гроші завдали нам лише одного клопоту – як дістати їх досить багато, щоб оплатити рахунки… А щодо Боббі, то його поведінка цілком нетипова. Він кохається в біології чи все ж у грошах?

Ніколас замислився.

– Атож, історія Боббі, як ти вже казав, дещо незвична.

– Зморщене чоло Мастерсона означало, що він настроює свої литаври на новий ключ і за мить почне просторікувати знову, якщо його негайно не спинити.

– Не завдавайте собі клопоту діягнозом моєї історії, – запротестував Боббі, доброзичливо буркочучи. – Крім того, я ще не досяг нічого. А це час для серйозних розмов… Grandpère, а чому б вам не розповісти Томмі історію про те, як ви з містером Андерсоном побилися об заклад, хто з вас за годину накосить більше сіна?

Мастерсон крадькома позирнув на свого годинника, попавшись на очі старому Ніколасу, який негайно відсунув своє крісло, знехтувавши пропозицію Боббі, і повів їх до просторої світлиці, де спинився, зацікавившись нотами на кришці піяніно.

– Що це за "Незавершена симфонія", Боббі? Не хотів би зіграти її нам?

– Не маю доброго настрою, Grandpère. Трохи переїв. Нам потрібно щось жвавіше.

– А що скажеш про "Неаполітанські ночі"?

– Досить гарний твір; але надто ніжний і сентиментальний як для свята.

– Тоді вибери щось бадьористе, – мовив Ніколас, опустившись з полегшеним віддихом у глибоке крісло.

Мастерсон підступив до Боббі і пробубнів пошептом:

– Слухай, як думаєш, твій дід не сильно образиться, якщо я побіжу? Я пообіцяв заглянути пізніше в Ґордонс. Сьогодні ввечері там особлива вечірка… Зустріч старих друзів. Ти сам би не хотів піти?

– Хто там буде?

– О, всі! Старе товариство … Яким ти вже стільки місяців здуру гордуєш!

Боббі замислився на мить; а тоді, цілком зненацька і на превеликий подив Мастерсона, сказав:

– Думаю, що таки прийду Томмі. Я знову хотів би на власні очі побачити великий світ. Спливло вже стільки часу.

Мастерсон нервово постукував по верху піяніно. Раптом опам’ятавшись, він заговорив із запалом:

– Молодчина, старий сидню! Скажімо Grandpère і гайда… Зараз тільки двадцять п’ять на восьму. Там опівночі. Прийдемо саме вчасно.

– Ти ж нікого не візьмеш з собою?

– Правду кажучи, візьму, – визнав Томмі з ваганням. – Точніше, маю попередню домовленість підвезти Джойс Гадсон, приблизно опівночі, і забрати її додому – за умови, що моє повернення не викличе заперечень. Але хіба в тебе можуть бути якість причини не піти разом з нами?