Ллойд Дуґлас - Прекрасна одержимість

Він не марнував часу на різні передмови. Простягнувши руку до невеличкої книжкової полиці просто під ліктем, він узяв Біблію в м’якій шкіряній оправі. Я зрозумів, що потрапив у скруту. У гарячковому пориві я зважився піти негайно, хоча й безславно. Протестуючи, я рвучко підніс руку і твердо сказав:

– Отже, якщо справа в цьому, то я більше нічого не хочу чути!

– Бачиш? – вигукнула Ненсі. – Що я тобі говорила?

На мій подив, він поклав книгу назад на стіл і кілька хвилин спокійно пихкав люлькою, про щось міркуючи, а тоді відповів:

– Правду кажучи, я також, за винятком того, що це важлива історія однієї чудової релігійної системи. Гадаю, досить корисна, але мене вона не особливо цікавить – окрім однієї сторінки, – він видув кілька кілець диму, відхиливши голову назад у високому кріслі. – Але я витяв цю сторінку… мені просто хотілося, щоб ви побачили саме цей примірник Біблії. Я саме хотів сказати – коли ви влізли зі своєю нетерплячою заувагою – що в цьому примірнику Біблії бракує таємної формули сили. Я тримаю цю сторінку в иншому місці!

– Що там? – запитав я, роздратований тим, що визнав свій інтерес.

– О, – відповів він невимушено, – це лише правила, як досягти того, чого хочете, і робити те, що забажаєте, і стати тим, ким волієте стати. Але вас це не цікавить; тому ми поговоримо про щось инше.

– Що на тій сторінці? – вимагав я, мало не верескливо.

– Ви справді хочете знати? – досі не вірив він, нахилившись уперед і пильно вивчаючи мене поглядом.

– Так! – гаркнув я.

Далі він говорив повільно, гостро, слово по слові.

– Більше – ніж – ви – колись – хотіли – знати – будь-що – раніше?

– Так! – визнав я – без лукавства.

– Скажіть самі! – наказав він.

Я повторив:

– Більше – ніж – я – колись – хотів – знати – будь-що – раніше!

Його манери миттєво змінилися.

– Добре! Тепер ми поговоримо!

Він запхав руку у внутрішню кишеню і витяг сап’янового гаманця. З гаманця видобув складену сторінку. Я прочитав її, і він ретельно витлумачив її зміст.

Очі Ненсі були сповнені зосереджености, коли Боббі перестав читати, щоб оглянути її лице.

– А тепер ви готові до цілковитого потрясіння? – запитав він. – Якщо так, я віддаю вам наступний уступ.

Я не покинув оселі Рандольфа аж до четвертої години, і коли зрештою ступив у темряву, неабияк приголомшений, я усвідомив, що моє життя змінилося назавжди. Увесь успіх, який я здобув відтоді у своїй професійній кар’єрі, можна пояснити таємничими можливостями, що їх Рандольф повідомив мені тієї ночі.

Вони надовго замовкли.

– Саме доти я дійшов, – сказав Боббі.

– Досить далеко – мушу сказати! – Глибоке зітхання Ненсі віщувало про зневір’я.

– Отже, вважаймо питання вичерпаним. – Він устав і поглянув на свого годинника. – Ми з вами добре знаємо, що ці речі доктор Гадсон мусив написати, коли робота лягла на нього важким тягарем. Ледве не падав з ніг, бачив марева; чув голоси. Мабуть, нам не слід читати до кінця. Можливо, так ми осквернимо його пам’ять. Чому б нам не відмовитися від цього замислу – і забути, що ми дійшли колись так далеко?

Ненсі замислено постукала по столу кінчиками пальців.

– Цікаво, що було на тій сторінці!

Він зареготав.

– Точнісінько як доктор Гадсон! Саме це він хотів знати. А тепер про це запитуєте ви! І мушу визнати, що також хотів би знати. – Він стиснув її руку сильними пальцями. – І хай як затято повставши проти цього, ми все одно неодмінно схочемо потай повернутися назад, кожен окремо, щоби дізнатися правду; а тому, мабуть, треба бути чесними одне з одним і зазирнути туди тепер ! Ви хочете?

Вона кивнула, не підвівши голови.

– Будьте пильні! А то ще схибнемося розумом, як він!

Запаливши цигарку, Боббі попростував до вікна, поклавши руки в кишені. Він обернувся, і, опершись на підвіконня, допитливо поглянув їй у вічі.

– Але не я! Цього робити я не буду. Я просто не можу бабратися в таких речах. Це для мене. Навіть і гадки не мав, що ця штука здатна так сильно мене вразити. Ви собі починайте… Я поза грою! – Він безапеляційно махнув рукою, широко розчепіривши пальці.

Голос Ненсі хрипів.

– Ти не зможеш зректися цього! Ти зайшов надто далеко!.. І тобі про це відомо !.. Ти спійманий на гачок!.. І я знаю, що також! Тепер я розумію, чому він пішов до оселі Рандольфа того вечора! У цьому є щось… щось неминуче!.. Мабуть, це різновид божевілля; але, відчувши його принаду, утекти годі! І доведеться повернутися все одно – першим або останнім!.. Допитливі, невидимі щупальця обмацують тебе й обплітають своїми вусиками… притягують до себе… затягують всередину… і волочать за собою…