Ллойд Дуґлас - Прекрасна одержимість

– Ти хочеш мені сказати, – допитувалася Ненсі, – що Вейн Гадсон зацікавився особою такого сорту?

– Ну, ви побачите… Цей молодик Рандольф сидів у студії, відокремленій від основного виробничого цеху. Він був не лише каменярем, але й скульптором – незвичайно добрим… Художник за натурою. Згідно з журналом, він створював переможну ангельську постать, величну, що граціозно стояла на мармуровому п’єдесталі у формі вівтаря; тонко різьблена рука заслоняла очі, що дивилися далеко за виднокрай, зачаровані якимось далеким сяйвом… Вона поєднувала вишуканість і силу Канови…

– Ти цитуєш?

– Так; це з книги – сказано саме так.

– Але ж доктор Гадсон майже нічого не знав про мистецтво!

– Він міг знати більше, ніж ви думаєте. Той божевільний Радольф мав величезний вплив на нього, як ви побачите; а Рандольф був віртуозним митцем.

– О, цікаво, чи не думаєш ти, що то міг бути Клайв Рандольф? Ти знаєш – скульптор, що створив ту групу дітей в Метрополітен. Він вже давно як помер. Направду, Боббі, я певна, що він колись жив тут, у Детройті!

– Цілком можливо. – Боббі поклав занотоване олівцем на стіл і помовчав трохи з напівзаплющеними очима, дуже зосереджений. – Ще один геній, – пробурмотів він. – Ненсі, генії мають право бути помішаними, чи не так?

– Безумовно, – засяяла Ненсі. Боббі вже розумів суть.

Він узяв свої нотатки.

– Отже, на лиці цього п’єдесталу, що мав вигляд вівтаря, церковними літерами було глибоко викарбувано такі слова: "Нехай же буде дяка Богові, який дає нам перемогу".

Ненсі буркнула, що це досить дивно.

– Що ви маєте на увазі "дивно"? Це ж з Біблії, чи не так?

– Безсумнівно, – згодилася вона з нервозним сміхом. – Це може бути в Біблії, майже в будь-якому місці, але все одно бути дивним, чи не так? Але я маю на увазі те, що досить химерно бачити, як доктор Гадсон наводить цитату з Біблії. Він не був хоча б трохи релігійним!

– Не будьте такі певні! – застеріг він.

– Чому ж Боббі, він був не лише байдужим, але й майже зневажливо ставився до релігійних організацій; не бував у церкві, за винятком весіль, упродовж двадцяти років. Він незлюбив церкву, поки ще був малим хлопцем; одного разу сказав мені – це сталося, коли до них прийшов жахливий проповідник, а газети рясніли дешевими банальностями – що церкви в його селі закликали людей назавжди "відректися від світу", не пропонуючи водночас чогось навзамін цього зречення, окрім нікчемних решток середньовічних забобонів!

– Але чи не міг би він бути зацікавлений у… у надприродному, не бувши прибічником церкви?

– Хіба міг?… Це незвично.

– О, добре! Якщо ви пропонуєте аналізувати цю справу у світлі того, що є звичне, то краще ходімо на футбольний матч і перестаньмо катувати себе. … Я запитую вас! Чи звично, коли людина чинить повсякденні добрі діла потай; прожогом утікає, наче білка, у свою нору і закопує її після себе, коли наблизиться той, хто міг би дізнатися, що вона зробила комусь ласку? Чи звично, коли людина пише історію про своє божевілля дитячим шифром? Я скажу вам, ким він був!.. Одним з тих старовинних містиків!.. вірив у фей… бачив видива… бавився з ангелами!

– Боббі Мерріку, ти бо-же-віль-ний!

– Ні, поки що; але в мене є дивне відчуття, що я ним стану.

Ненсі відштовхнула тарілку і нетерпляче махнула офіціянтові, коли він спитав, чи все гаразд.

– Ні… – Боббі хитав головою повільно, розважливо. – Насправді, то не була релігія; у всякому разі, це не зовсім те, що я міг би вважати релігією. Я не хочу удати, що знаю дуже багато, але релігія – це лише більш-менш формальне визнання безлічі старих мітів, узятих з юдейського фольклору; вона змушує людей казати, що вони вірять те й инше про Бога; уявляє собі, ніби знає, чого хоче Бог від людства – инколи засмучено чекає, поки люди послухаються, а в инший час залякує їх, щоб вони мусили слухатися, хоч-не-хоч; збирає пожертви, щоб посилати кликунів до так званих язичників, застерігаючи їх, що вони горітимуть у пеклі, якщо не перестануть називати свого Бога, хай ким він там є, і почнуть називати Його якось инакше?

Ненсі засміялася.

– Не все так погано, Боббі. Годі й уявити, що це так безглуздо. Люди черпають зі своєї релігії багато розради, бо инакше б не сповідували її.

– Розради! – повторив він. – Радий, що ви скористалися цим словом. Думаю, що тепер я можу сказати, яка різниця між тим, у що вірив доктор Гадсон, і пересічною релігією. Звичайна релігія прагне нести розраду. Вірте в те й се і діставайте розраду, мир, певність того, що все гаразд і що Великий Хтось наглядає за всім. Однак та релігія, що була в доктора Гадсона, безумовно, не дарувала йому розради!.. Осідлала його, як Старий Синдбада… батожила… Не відступала вдень і переслідувала вночі… примушувала працювати, як раба… довела його до одержимости!