Ллойд Дуґлас - Прекрасна одержимість

– Атож! Я погнався за метеликом і спіймав хробака!

– І чия це провина – метеликова?

– Біжи на базу, Ненсі, – поступився він зі смішком.

– Бігти на базу. Та невже?! Заради чого? Твого дикого кидка?… Можеш не сумніватися: це невідпорний удар… Але забудь про метелика. Прокинься, дурню; і розкажи мені, що ти намагаєшся приховати!

Він спробував опанувати себе, прокашлявся, удав, наче закочує рукави.

Він не збирається підводити Ненсі. Мабуть, він міг би прожити без настанов примари Гадсона; але Ненсі не могла. Він збереже честь її дорогоцінного привида, навіть якщо доведеться проголосити віру у вудуїзм, некромантію і чаклунство!

– Я втомився; це й усе… Не спав майже цілу ніч. Поговорімо спершу з офіціянтом.

Вона не заспокоїлася, але вирішила лишатися терплячою.

– Це просто як два по два! – оголосив Боббі, коли офіціянт квапливо пішов. – Тобто, – він гладив скатертину нервовими пальцями, – сам механізм перекодування рукопису в читкі речення досить легкий. Але… зрозуміти, про що йдеться після того…

Він раптово замовк і посміхнувся… Мати Божа – йому сяйнув здогад – врешті-решт! Тепер його промова готова! Він скаже їй, що ці речі надто глибокі для нього! Це буде безмежно краще, ніж розповісти, що це все дитяче глупство.

– Невже? Як знадливо! – вигукнула Ненсі. – Від однієї таємниці до иншої!

Боббі витягнув книжку з кишені і розкрив на столі перед нею, і їхні голови притулилися. Тепер він усміхався, цілком задоволений своїм рішенням дати їй змогу все пояснити.

– Погляньте! Я прочитаю першу сторінку… Досить легко, чи не так?

Ненсі не тямилася від радости. Вона поклала свою руку на руку Боббі і міцно її стиснула. Надто добре, щоби бути правдою, чи не так? Він кивнув, додавши подумки: "І навіть потішно".

– Доки ти дійшов? – розпитувала вона, перегортаючи загадкові сторінки. – Ти не схвильований до смерти?

Боббі не мав того ентузіязму, що вона, хай як би не намагався.

– Ось доти… приблизно двадцять сторінок. Схвильований? Ну, ні; не зовсім те… Просто приголомшений… Ці речі непідвладні моєму розуму… Думаю, що я подібний до вашого незграбного натураліста, що женеться за метеликом. Я сподівався так страшенно багато і працював так довго, щоб піднести заслону з цієї таємниці, що тепер, коли вона розкрилася, я міг, напевне, якось викривити її або, можливо, у мене немає розуму, щоб…

Ненсі знову схопила його руку – гнівно.

– Дивися мені просто у вічі, Боббі Мерріку! Ти поводився, як не свій, з тієї миті, відколи приїхав. Ти мене не ошукаєш! Я бачу тебе, як на долоні! Ти чогось недоговорюєш! Цього я не стерплю! А тепер признавайся – і розказуй мені все! Що трапилося, хлопче?

Боббі почервонів і повісив голову, наче шкодлива дитина, спіймана з банкою варення.

– Ай, немає там нічого доброго!.. Казна-що, така моя думка… Якби хтось инший, а не доктор Гадсон… – послухайте, Ненсі, ви цілком певні, що це справді він написав? Там же немає підпису, чи не так?

– Не кажи дурниць! Про що там йдеться?

– Ну, думаю, це не зовсім релігія, але звучить, наче ті дурнуваті брошурки, які обшарпані молодики з брудними вусами кидають у вікно автомобіля… сльозливе чтиво, яке тоннами можна придбати за зниженою ціною! І навіщо було так силуватися, спотворюючи кожне слово, неначе йдеться про якусь безцінну таємницю, Бог його знає! Якби хтось инший написав це, то я сказав би, що він безклепкий!

Ненсі постукувала по столі кінчиками пальців, задумливо, нетерпляче, обурливо, а тепер сердито.

– Скільки тобі років, Боббі? – гаркнула вона.

– Двадцять п’ять, іде двадцять шостий, – повторив він тоном шестирічного малюка, якому йде сьомий – дотеп, що зостався неоціненим.

– Знай, коли доктор Гадсон здобув всенародну славу за виконання першої операції такого роду в історії нейрохірургії, ти ще чекав, поки тобі проріжуться всі молочні зуби, і скакав по дитячій кімнаті на іграшковій конячці! Коли він написав це "сльозливе чтиво", ти ще не навчився мити вуха! Я не хочу бути надто суворою з тобою, синку; але ти потребуєш прочуханки, і ти таки обов’язково дістанеш її сьогодні від Ненсі Ешфорд!

– Починайте!.. Я волію, щоб ви лютували на мене, ніж… ніж…

– Не маєш відваги закінчити, еге ж? Ти хотів сказати, що тобі буде важко, коли я дізнаюся, що доктор Гадсон дурень… Не хвилюйся про це ні на мить. Цього не станеться! Гадаю, що твою увагу ніколи не привертала, – мовила далі вона, карбуючи кожне слово, – психологія генія. А спитати б: навіщо? Думаю, молоді студенти-медики не переймаються надто екскурсами у високі царини психіятрії, що вивчають одержимість. Вони надто заклопотані здиранням шкури з трупів; намагаються запам’ятати, де ковадло, а де стремено. Відрізнити зап’ясток від передплесна! О, я знаю! Тобі не треба бундючитися переді мною своєю мудрістю!