Ллойд Дуґлас - Прекрасна одержимість

– Я ніколи не чув про це раніше, Тоні, – сказав Боббі.

– Ні! Ніхто не знав! Док казав: "Тоні! Нікому не розповідай. Поки мене не стане". Тепер він вмер. Я можу казати.

Помітивши скляний, далекий погляд Боббі, Тоні взяв його за брак цікавости до історії і не захотів утомлювати свого гостя. Він волів повернутися до найулюбленішої теми студента-медика. Цілком певно, що його увагу приверне питання власних поривань.

– Отже! – Ти також робиш голови, також, мо – як док Гадсон?

– Сподіваюся, що так, Тоні. Колись, – відповів Тоні, устаючи.

– Великий хлопака – док Гадсон!.. Ніхто не знав!

Молодий Меррік розрахувався, одягнув пальто, сказав на добраніч, затримав руку на засуві. Тоні почав прибирати зі столу.

– Послухай, Тоні!

Тоні поклав дві купи тарілок.

– Доктор Гадсон колись розповідав тобі, чому хотів утаїти, що влаштував тебе сюди?

Тоні запхав великі пальці під зав’язки фартуха і попрямував уперед, задумливо хитаючи головою.

– Що за смішний хлопака! Він казати, як я до тебе: "Тоні, я помагаю тебе, щоб ти не працювати під гарячим сонцем. Поки мене не стане, ти казати нікому". – Я казати: "Док, ви збіса добрий хлопака. Один день віддячу вам! – Він казати: "Ні, але, Тоні, – він казати, – одна холодна ніч, якщо хлопака прийде, голодний і без копійка…"

– Невже? – підігнав його Боббі; очевидно, Тоні змінив свою думку щодо доцільности цієї конфіденційної інформації і відкинув решту речення жестом. Його лице зморщилося від сум’яття, і він потер бік свого кирпатого носа кутиком фартуха. Рвучко кивнувши, як це роблять старі люди, він обернувся, і знову перемкнув увагу на посуд.

– То що тоді? – наполягав Боббі, ставши поряд.

– Док казати нікому не розповідати, поки мене не стане.

– Ви хочете сказати – що ніколи не розказуєте про цих хлопців, які приходять сюди голодні і без копійки?… Послухайте! Я ставлю пальто на хутрі проти пачки цигарок, що та невеличка бухгалтерська книга на цигарнику… і всі ті хлопці, що приходять сюди голодні і без копійки…

Тоні урвав його. Лице його дуже посерйознішало. Він підніс тацю, і, випроставшись поважно, відповів, ще густішим діялектом, який означав, що він готовий залягти на дно і відмовитися від спілкування.

– То це хотів робити старого Тоні нещасний? Та мала книжка! Мені це знати більше! Док Гадсон, він казати: "Тоні – не розказати нікому! Чого він то сказав, мені не знати; але – я не розказати нікому".

– Вибачте, Тоні! – покаянно мовив Боббі. – Я не маю права втручатися у ваші особисті справи. Прошу пробачення!

Тоні усміхнувся замислено.

– О, то це все гаразд, – підбадьорив його він. – Добраніч, док. Заходьте ще!

Змордований безсонною ніччю і розумовими муками більшими від тих, на які себе вважав здатним, молодий Меррік, понуро всівся в м’яке крісло у вранішньому поїзді до Детройту.

У відповідь на довгу і збуджену телеграму, яку він минулої ночі надіслав їй із залізничної станції дорогою до Тоні (пошкодувавши щиро про це дві години потому), Ненсі Ешфорд зателеграфувала, що буде чекати на нього в депо Мічиґан-Сентрал.

І саме цього її образу, що світиться нетерпінням і сипле питаннями, він страшився найбільше. Ненсі тривожити не треба.

Щодо нього, то він переживе. Якимось способом він зможе пристосуватися до цілковитого відречення від ілюзій, які плекав він щодо доктора Гадсона, і того героїчного культу, що підтримував його під час нудного, монотонного зубріння в Медичній школі; хоча тепер, коли ґрунт западався під ногами повсюди, він уже не був певен, чи зможе повернутися і запрягтися в ярмо, як раніше.

Але хай яким важким видавалося це завдання, воно було досить простим порівняно з тим, яке от-от чекало на нього: сісти поряд з Ненсі Ешфорд і вигадувати гарні слова, якими він мав розповісти їй, що святий Вейн Гадсон, якому вона безкорисно присвятила себе, був божевільний.

Він не був навіть цікавим безумцем. Такий безумець, частіше за все, мав осяйний розум, що вибухав під натиском – вибухав іскристо, з голосним ляскотом, після чого сусіди вибігали з пасами й ношами, що позбирати те, що від нього залишилося, й віднести до божевільні.

Ні, цей чоловік доктор Гадсон не спромігся вибухнути так, щоб дати змогу всім почути й довідатися, що цей великий вибух означає. Він був просто ненормальний! Чи можете ви уявити це?… Дорослий чоловік… що посідав високе професійне становище, якого поважали й шанували… працював невпинно над детальним описом того, що якийсь легковірний чудило розповів йому про неможливий досвід, а тоді завдав собі неймовірного клопоту, щоб приховати цю мішанину різної маячні за допомогою коду – завдання, гідного розуму семикласника, що бавиться в нишпорку з пістолетом-іграшкою.