Ллойд Дуґлас - Прекрасна одержимість

Залетівши в невеличке кафе, Боббі виявився там єдиним відвідувачем. Тоні, сонний, але приязний, поспішив відсунути для нього стільця. З грацією царедворця він підніс важке пальто свого гостя і спритно струсив сніг з його плечей.

Його клієнт перелічив свої забаганки з красномовним переконанням того, хто достоту знає, чого хоче, і Тоні поспішив виконати його вказівки.

– Не варто непокоїтися про картоплю, Тоні, – вигукнув Боббі, коли господар почав бряжчати баняками.

– Уже до біса пізно, док! – закричав Тоні крізь сичання гарячого грилю. Він мав непомильний інстинкт розпізнавання студентів-медиків; можливо, тому що вони були старші від лоботрусів і гостро пахли. Студенти з медицини зажди відгонили майбутнім фахом.

– Мо, на виклик до немовляти?

Йому подобалося, коли молоді медики думали, що виглядають досить дорослими й мудрими, щонайменше як інтерни, або йдуть на виклик, заступаючи старших, поки ті вилежуються в ліжку. І врешті-решт, одного погожого червневого ранку, працьовитіші та наполегливіші будуть офіційно "титуловані" докторами десь в Авдиторіюм-Гіл, під патетичні орації Президента; однак кожен з них вже давно одержав свій ступінь від Тоні. Вони під’юджували одне одного з цього приводу; але ніколи їм не спадало на думку глузувати з нього чи радити йому облишити цю звичку.

– Ні, Тоні, – протягнув Боббі, – та де там. Уже дуже довго, як ні. А до немовлят – ніколи!

З милим для вуха брязкотом Тоні кинув товсті кам’яні тарілки на голий стіл, прикрашений тільки глибоко вирізьбленими ініціялами – деякі з них були об’єктом особливої гордости; багато нагадували про чудесні історії, без яких студентські традиції вельми б збідніли.

Стейк виявився справжнім шедевром. Прибула картопля, великодушно забувши про байдужі почуття гостя до неї. А також головка салати, удвоє меншої від капустяної головки, з якої стікав сметанковий соус з рокфору, у тій ідеальній кондиції, яка досяжна не більш ніж у шести инших місцях зони середніх широт Північної півкулі.

– Кави, док?

– Угадав, Тоні! Міцної, як бренді, і гарячої, як вогонь! Мені добряче потрібна пожива!

Тоні поставив повите парою горня, засунув обидва свої довгі великі пальці під поворозку фартуха, недалеко від кишень камізельки, і розглядав свого ненажерливого відвідувача з глибоким задоволенням. З радістю від приготування добірного стейка може зрівнятися тільки спостерігання того, як здоровий клієнт належно споживає його.

– Не до немовлят… еге ж?

Боббі знизав плечима і похитав головою.

– Мо, вухо-горло-ніс? Тут такі багато.

– Голови! – оголосив Боббі, поважно відкидаючи офтальмологію, отологію і все подібне.

– А… отак? – Тоні розхвилювався. – Покажу тобі голову! Тобі до вподоби дивитись на голови? Глянь, док! – Він зігнувся на хвилину, показуючи чотирьохдюймову смугу на оголеному білому черепі. Розпроставшись, він легенько постукав по рубцеві і кивнув кілька разів дуже серйозно. – Дідько, мало не вмер… Дуже зле!

– Сталася пригода? – розпитував Боббі.

– Залізниця!

– Може, аварія?

– Яке! Робити на залізниці. Я ж був простий – як то кажуть – макаронник! Не їздити.

– І, після того як тебе травмували, ти подумав, що з тебе досить залізниці, еге ж?

– Сказати правду! – Згодився Тоні, чия дивовижна схильність до розмовних слівець була, безумовно, лише одним з його бесідницьких чарів. Док Гадсон – він поставив мене сюди.

– Та невже! – Боббі поклав виделку і прислухався.

Тонні енергійно кивнув.

– Док Гадсон – Детройт – він направив мене. Залатав голову. Привів у бізнес. Добрий хлопака! Надто зле, що помер!

Коли стало очевидно, що відвідувач хоче знати все, Тоні охоче поділився інформацією. Криваву розповідь про свою пригоду він переповів емоційно, з особливою увагою до страхітливих подробиць, не оминувши також досить об’ємного звіту про дрібні інциденти, що передували події, багато з яких більше розповідали про сценічну майстерність оповідача, ніж про першопричини події.

Так, він мало не помер. Місцевий хірург закликав доктора Гадсона. Гадсон зробив " нееможливе "! Але ніколи мусить Тоні працювати під палючим сонцем – ніколи!

– "Але що я робити? – плачу я. – Мо, вмирати з голоду?" – "Куховарити вмієш, Тоні?" – казати він.

Так почалася довга історія. Доктор Гадсон витратив цілий день, щоб допомогти Тоні знайти підхоже місце для його ресторанчика; гарантував ренту будівлі; був присутній при купівлі кухонної плитки; поклав на рахунок Тоні у чільному банку суму, достатню, щоб підтримати його, поки не почнуть надходити прибутки.