Ллойд Дуґлас - Прекрасна одержимість

– Він, напевне, божевільний! – пробурмотіла Ненсі.

– Овва!.. А як же ваша теорія геніїв? Ви хочете, щоб ним був доктор Гадсон – а чому не Рандольф?

– Маєш рацію! Говори далі!.. Але його слова звучать трохи чудернацьки, чи не так?

– Безумовно!.. І небезпечно, мушу сказати!.. Незворушний, обачний, блюзнірський божевілець, якого ще не бачив світ!.. Я покажу вам. Ось точна копія мого перекладу! Послухайте:

У нього не було голосу чи постави фанатика; говорив тихо; не мав жодної із звичайних ознак, за якими легко ототожнити відхилення; добре розмовляв, цілковито опановуючи себе. "Перемога? Мабуть, що так! Тепер я маю все, що хочу, і можу робити все, що забажаю!.. Як і ви!.. Як і будь-хто! Треба тільки дотримуватися правил! Бачите, є одна формула! Я натрапив на неї випадково! – І знову взяв своє долото.

Химерний чоловік. Я відчував боязнь і ніяковість. Зрозуміло, він був схиблений, але його манери спростовували це. Я намагався пам’ятати, що він був митцем і мав право на ексцентричність; але то було щось більше. Він змусив мене тремтіти. Я захотів піти геть. І коли я задкував через двері, він гукнув до мене: "Докторе, ви маєте перемогу?"

– Перемогу над чим? – спитав я нетерпляче. Я не розповідав йому про свою зневіру; не згадував, що був лікарем. Я ніколи й не дізнався, як він вгадав це – це питання затьмили важливіші таємниці.

– О, над будь-чим, над усім! Послухайте! – він вправно зліз з риштування і, стиха підкравшись до мене, наче мав розповісти якусь велику тайну, прошепотів мені у вухо, твердо взявшись рукою за вилогу пальта, ще більше бентежачи мене, – чи не хочете ви стати найкращим лікарем цього міста?

І тепер, дізнавшись про його божевілля, я почав утікати.

– Приходьте до мене ввечері додому, приблизно о дев’ятій, – сказав він, простягнувши мені свою картку, – і я розповім те, що ви хочете знати!

Мабуть, я виглядав ошелешеним, бо він весело зареготав, знову здираючись нагору. Я засміявся також, коли вийшов на вулицю, – епітафія зовсім вилетіла мені з голови, бо ніколи на віку я не чув ще такого безглуздя. – Дідька лисого, – прогарчав я, заводячи свій автомобіль, – бракує тільки, щоб я змарнував вечір з таким дурнем!

– Боббі, усе написане тут – правда.

О дев’ятій годині я вже стояв біля дверей Рандольфа… Пояснюючи ці слова, я не зможу відповісти на жодні питання про причини, які спонукали мене піти туди того вечора. І в цьому мені пощастило; бо я не маю иншого пояснення, як сказати (і це обов’язково викличе недовіру й розчарування), що змушений був прийти туди супроти власної волі. У мене не було й гадки йти туди; цей порух був мені непідвладний. Того вечора я вечеряв у центрі міста; повернувся додому о восьмій; відразу ж ліг у ліжко – цілком всупереч своїм звичкам, бо ніколи не лягав до опівночі – і почав читати книжку, не спроможний анітрохи зосередитися на ній. Я не міг відвести очей від годинника. Він цокав чимраз голосніше, а моє серце билося чимраз швидше, поки їхній ритм не збігся. І зрештою, розхвилювавшись так, що вже не міг стримати себе, я устав, поспіхом одягнувся, швидко сів в автомобіль і поїхав до оселі Рандольфа, не звертаючи уваги на перехрестя і сердитих поліцейських інспекторів. У роті пересохло, серце стукотіло.

– Яка ваша думка про те, що ми встигли прочитати поки що? – спитав він.

Лікті Ненсі важко оперлися на стіл, стиснуті кулаки глибоко затопилися в щоки.

– Невже, Боббі? Це не лише жахливо , – прошепотіла вона. – Це трагічно!

– Ви думаєте так тепер. Насправді, жахливе ще не почалося!

Його очі знову звернулися до переписаного тексту.

Ви не мали наміру прийти, чи не так? – запитав Рандольф, беручи мого капелюха.

– Ні! Відповів я сердито.

– Саме цього я й боявся, – сказав він лагідно, – але був настільки певен, що вам потрібна розмова зі мною, що я…

– Саме це я хотів би знати! – допитувався я. – Що ви зробили?

Він посміхнувся хитро, легко потер руки одна об одну і сказав:

– Ну, я щиро хотів, щоби ви прийшли сюди; і, як я сказав вам цього ранку, усе, чого я щиро хочу – стається! Я хотів, щоб ви прийшли! І ви прийшли!

Він жестом запросив мене сісти – і я досить радо прийняв це запрошення, тому що ноги в мене дрижали – у вітальні, вмебльованій з вишуканим смаком. Його дочка, яку він ґречно відрекомендував, хутко попросила пробачення і покинула нас. Запропонувавши мені сигару, він повагом набив собі довжелезну люльку і підсунув ближче крісло. У вельветовій жакетці, зручно примостившись, він виглядав, як справжній художник; досить посивілий, носив коротку борідку, як у Ван Дайка; мав ясні, чисті, сірі очі, які позирали трохи соромливо й непевно, але не залишали дороги для відступу.