Зінаїда Луценко - Свята Марійка

Уночі прокинулась від того, що хтось стояв біля ліжка й пильно дивився їй в обличчя. Спочатку не змогла впізнати – у напівтемряві риси обличчя розпливались. А потім…

– Це ти, Андрійчику?… – прошепотіла пошерхлими губами. – Навіщо ти сюди прийшов?

– Хотів тебе побачити… Ти ж знаєш…

– Не дивись на мене, я не хочу!

– Вибач, люди в селі казали… Я хотів побути біля тебе.

– Тобі сюди не можна! А як побачить Денис? Свекруха?

– Тепер всі сплять, ніч, дуже пізно. Я прийшов сказати, Наталко, що люблю тебе, все ще люблю… Я дуже хвилювався…

– Андрійчику, ти йди, – заплющила очі і провалилася у забуття.

А наступного дня Наталку таки збирали у дорогу.

Бо від операції минало два тижні й починався третій, а їй все не ставало краще, і мати подзвонила в область.

Звідти приїхала лікарка, прочитала журнал, навіть не глянувши на Наталку, сказала, що забирає її із собою.

Швидка вже чекала під порогом, дорога була далека, і санітарка дуже спішила, вона поспіхом розв’язувала з порізаного живота мокру від гною пелюшку. Ця пелюшка тримала «криваву посмішку» укупі.

– А як же я без пелюшки буду?… – просилася Наталка, бо їй раптом здалося, що величезний шов розійдеться і нічим не підтримувані кишки просто випадуть додолу.

– Не положено! Пелюшка лікарняна, – пояснила медсестра. – З мене й вирахують! Прости, дитино, але не можу я тобі пелюшку залишити.

– Та нехай, я свою з дому віддам, – зайшла тітка Валя. – І перевдягніть її в чисту сорочку, куди ж у такій на область везти? Ви що, не бачите, що сорочка вся в крові?

– А дитина? Де моя дитина?! – питала Наталка матері.

– Немає, дитину забрали додому.

– Не показали мені… А де Денис?

– І він теж уже поїхав.

– Господи! Та це ж я тепер на всьому світі геть сама!

– Не сама, доню, я поїду із тобою…

Як винесли Наталку на носилках із лікарні, вперше за два тижні, вона побачила над собою синє небо; яскраво світило сонце, і листя на деревах було жовте.

– Чого ж ви несете її вперед ногами? – злякалась тітка Валя. – Так не можна! Це ж тільки мертвих так несуть!

А вона й була як мертва.

Сама йти вже не змогла б.

До області їхали три години. А там поклали Наталку в гінекологію…

Цілу ніч вона стогнала і плакала уві сні, не давала спати хворим.

На ранок до всього ще й почали боліти груди – від молока зробилися тверді й гарячі.

– Що ж мені тепер робити? – плакала Наталка.

Жінки із палати німували.

Не кололи більше ніяких ліків, не ставили крапельниць, і Наталка стала відживати!

Сусідки доглядали за нею й жаліли, неначе рідну.

Як хотіла сісти – брали за руки й зводили, а починала плакати – втішали. На диво, звали усіх жінок однаково – Маринами, лише одна між ними – Майя.

– Хочеш, я помию тобі голову? – спитала Марина чорнява.

– А можна? – не повірила Наталка.

– Наставляй голову під кран!

Уперше за три тижні після операції Наталка помила голову і вмилась!

– Давай я тебе ще й вичешу, – брала в руки гребінець Марина білява і чесала довгі коси.

А якогось вечора жінки з палати пішли надвір на прогулянку, Наталка лягла на ліжку й задрімала.

Спала вона тепер дуже тривожно – і крізь приплющені повіки побачила, як Майя зайшла а палату, вона була кучерява і руда, із великим животом – вагітна. Слідом за Майєю зайшла ще й її мати, поклала на тумбочку пакунки; жінки сіли говорити.

– Ти знаєш, ось тут лежить дівчина, – зашепотіла Майя. – Ото вже така нещасна! Мамо, це кошмар!

– А що з нею таке?

– Та… вона вся порізана! Стогне день і ніч… Як спить, то аж кричить крізь сон, усіх нервує. А ще – ти б, мамо, бачила її живота! І руки сколені, і шия, і, уяви, температура вже четвертий тиждень тримається. Приходила лікарка з онкології і брала в неї аналіз на рак, то уяви, ще й груди долотом пробила! Із такими жінками чоловіки не живуть, – і Майя розказувала, розказувала…

– Така молода… Гарна… От шкода… Може, чоловік її не кине?

– Де не кине! Не знаєте чоловіків? Вони і здорових жінок не дуже жалують – трохи що не так – і починають гуляти. А ця… Зіпсута… Чоловік ще молодий – покине! Ніхто такий тягар на собі не буде нести! Нікому вона вже тепер не потрібна… Так, тяжка каліка.

– Ой, Майю, не кажи… Мабуть, ти права. От була у нас історія…

Далі Наталка слухати не змогла. І як усе собі обдумала, що це з нею сталось, стало волосся на голові сторч.

І вона вже не стримувалася – натягнула ковдру на голову й стала вити-ридати на увесь голос: