Зінаїда Луценко - Свята Марійка

Скільки б не писали, та кожна жіноча доля неповторна.

Хтось, як та Марійка, покірно терпить знущання чоловіка, бо так само терпіла мама.

Надежда не мириться з роллю жертви – і виростає над собою.

Параска доводить, що не ім’я красить людину, а навпаки.

Христі довелося пережити найстрашнішу зраду, але вона знайшла в собі сили відродитися і стати щасливою.

Оленка гірко розчаровується у коханому, проте це лишень перше її кохання.

Маланка ще в дитинстві намріяла собі червоне плаття – і попри все його здобула.

Неля Трохимівна віддала всю себе роботі, та сім’ю не вберегла.

Ліда Яківна до сімдесяти літ працювала в школі, тому що вдома її ніхто не чекав.

Варвара теж вирішила вікувати самотою, але доля їй подарувала сина.

Наталка могла б зламатись, проте… Недарма ж її колись покохав Андрійчик!

Історії, списані з реального життя.

А як же Христя любила маму! Нікого в світі так вона не любила, як її.

Ще була маленькою…

Вранці мама встане, щоб збиратись на роботу, а Христя варить каву.

– Мамусенько, йди-но їсти! – і виставляє на стіл картопельку, що вже й готова, крає хлібець, сипле цукор.

Мама розчісує у ванній довге волосся, малює губи, і Христя тут – обійме, поцілує, радіє мамі.

Разом з мамою ідуть із дому, разом повертаються назад, і навіть сплять в одному ліжку!

Мама у Христі працює в школі – веде гурток малювання, музику і танці. То Христя увесь час із нею. На кожну перерву прийде, пощебечуть.

На танцях Христя краще за всіх танцює, усім за приклад, і хоч вона найменша в групі, зате ж, мов зайчик скаче, крутить колесо, вальсує, сідає на шпагат.

– Моя ти красунечко, моя принцесо, – часом каже мама, тішачись тим, яка талановита у неї росте дитина.

Та й мама ж гарна! Висока, ставна, кучерява, аж дивно Христі, що вона працює у школі простою вчителькою, могла б зніматися у кіно або хоча б виступати на сцені; дивно.

Дуже красива у Христі мама, всім на заздрість, тільки ж… ніяк вона не може вийти заміж – немає в Христі тата. А як би Христя хотіла, аби її мама була щасливою! Так що ж… То один чоловік до них поселиться, поживе-поживе трохи, та й іде геть; мама плаче. Потім інший… Минає якийсь час, у них на столі у вітальні з’являються пишні букети квітів, мама купує нове плаття, просить Христю заночувати у сусідки. Христя чекає, надіється і радіє за маму, бо та стає веселою. Аж якогось дня застає маму в сльозах.

За одного чоловіка мама майже вийшла заміж, уже й на море з ним їздила. Правда, Христю не брали із собою, відправили у табір, на все літо. Як же Христя там за мамою сумувала, бо ще ніколи і ніде не була без неї! Перші дні то тільки й думки було – що про маму. А настане вечір лягати спати, Христя ставить хрестик, що іще один день минув, уже менше чекати. Це спочатку – і сон не йшов, і плакала в подушку, і листи матінці щодня по три рази на день писала. А далі й звикла, знайшла собі гарних подружок. Мама теж: увесь час Христі телефонує і розповідає, як же гарно воно буде, коли вони усі разом зустрінуться та й заживуть із новим татком, який він добрий і турботливий, який щедрий і веселий.

У кінці серпня Христя повернулася додому, познайомилася з майбутнім маминим чоловіком.

У середу вже мали йти й розписуватись, аж тут знов – одне й те саме: і цей покинув!

Цього разу мама плакала найдужче, ридала і била посуд – той, що подарував їй новий чоловік, а ще говорила й говорила, мов сама до себе, але ж Христя усе те чула. І зрозуміла Христя: найтяжча мамина біда, що не може вона більше мати дітей, одна Христя, й досить.

– Через те ти й сама? – спитала Христя, як мама, уже заспокоївшись, мовчки сиділа біля вікна й курила цигарку за цигаркою – навчилась із новим кавалером.

– Через те й сама. Бачиш, доню, тоді так сталося, як народжувала я тебе, трапилась зі мною біда… Я тобі не можу всього розказати.

– Чому ж, матусю?

– Ти ще мала і все одно не зрозумієш.

– Але я любитиму тебе за всіх дітей на світі! – пообіцяла тоді Христя.

– Моя ти доня золота, – поцілувала Христю мама.

– Мамочко, ріднесенька моя, я все-усе для тебе зроблю, ти тільки попроси.

– Геть усе-все?