Зінаїда Луценко - Свята Марійка

Вантажівка під’їхала під обід.

Нашвидку повкидавши клунки з одягом, подушками та дрантям, виставивши в ряд мішки з банками, картоплею та іншим дріб’язком, хлопці всадовили Марійку біля шофера.

Вона навіть не попрощалася з хатою як слід.

Замкнула двері й одного ключа дала новому хазяїнові в руки, а другого зоставила у себе.

«Приїду назавтра та й подозбирую, що забула», – так думала дорогою.

Бо ж у Марійки не тільки в хаті, але й у хлівчику ще залишалося стільки того добра! Це для когось, може, воно було непотребом, але для неї – ні. Для прикладу: стара дірява виварка могла б послугувати за бочку для пшениці, а драбина, ящики, кріселко, залізне ліжко, що не вмістилося у кузов, столик, фаєрки від плити, порожній балон від газу! Та й на горищі ще стільки речей! Марійка за тим поспіхом не встигла туди добратись. І якщо добре скрізь пошукати, ще не одна така вантажівка набралася б!

– Мамо! Не вигадуйте! – зупиняла вранці Марійку дочка. – Чого ви будете їхати? Де я ті ваші драбини та скрині діватиму?! Ви ж бачте, що й так уже нема де повернутися? Половину з того, що ви привезли, треба зараз же повивозити на смітник! Такі гроші людина дала, а ви ховаєте ключа від хати в себе! Почнете там нишпорити, ще розсердиться!

– Все ж поїду! – стояла на своєму Марійка. – Там ще того добра!

– А як ви те добро думаєте сюди приперти? На спині? Я грошей витрачати не буду!

– Сама найму машину, – зітхнула Марійка.

– Мамо! Мамо! Не захаращуйте мені двір, я вас дуже прошу! Скажіть, що треба, я вам усе куплю! Воно ж і дешевше обійдеться!

Але Марійка поїхала, таємно від дочки.

Взяла в сумку гроші (всю пенсію), щоб було чим заплатити за машину, сіла на автобус і поїхала.

Вже під’їжджала до села, як почула в душі тривогу.

Подивилася в кінець вулиці, де була її хата. Чогось здалося дуже порожньо.

«Невже так швидко повирубували кущі?» – подумала відразу.

А коли підійшла до воріт – охнула: на тому місці, де колись стояла її хата, там, де був хлів і ще вчора росла стара груша, тепер чорніло чистісіньке місце! Перекопане глибокими коліями від машин, Марійчине подвір’я було геть порожнім!

Тільки сплеснула руками.

– Де ж це моя хата?! – кинулася вона до Юльки.

– Повалили, вигорнули й навіть вивезли ще вчора! Відразу ж, як ти виїхала, наїхало повне подвір’я техніки: трактори, екскаватор, хлопці з лопатами. Та як взялися до роботи! Такого гуркоту й диму наробили! От тепер бач – двір чистий, як ото нічого й не було!

– А куди ж вивезли?! – аж за голову схопилась.

– Та хто ж його знає…

– Там же була балія, драбина, ящики… Нема! Як же так?!

– Наїхали й усе прибрали…

– І для чого ж я продала?… – зітхнула Марійка, а потім витягнула з-за пазухи непотрібного тепер ключа, покрутила його в руках, зняла з шиї, розмахнулася – і з досадою кинула точно на те місце, де ще вчора стояла її хата…

Березень 2016 року