Зінаїда Луценко - Свята Марійка

– Оце щоб знала! – махала вихователька у Наталки перед очима пальцем. – Сиди тихо! А як будеш ще й тут галасувати, то я про все розкажу комісії! Знаєш, Наталко, хто така комісія?

Та заперечно хитала головою, бо не знала.

– Комісія – це дуже поважні люди! Вони можуть тебе вигнати із садочка! А це – страшна ганьба! Та твоїй мамі буде дуже соромно, з неї всі люди на роботі будуть сміятися! Будеш і далі мовчати?!

– Буду… – Наталка вгинала голову.

– А ще я можу твоєму батькові розказати, що ти тут витворяєш! – знавісніло кричала Лілі. – А він тебе тоді ременем поб’є! Казати?!

– Ні…

– Тоді… щоб ти сиділа нишком!

А щоб Наталка з горища таки не втекла й не наробила ніяких дурниць, вихователька, як ішла геть, за собою ще й двері замикала на ключ.

Наталка довго, дуже довго сиділа на темному горищі геть сама. Хіба мала таку розвагу – дивилася крізь щілини забитого дошками вікна на небо, дмухала на порох і уявляла, що то такі сонячні доріжки.

На горищі були ще одні двері, теж із широкими щілинами – ті, від яких донизу на вулицю збігали залізні східці. Від тих надвірних дверей дув сильний протяг, а Наталка була зовсім роздягнута й не мала у що замотатися, через те кожного разу мерзла, аж синіла.

Так тривало більше місяця, і сиділа б вона, може, на тому горищі ще й довше, якби не застудилася та й не попала до лікарні.

Як ще перед лікарнею почала Наталка в садочку натужно й голосно кашляти, то вихователька їй пригрозила:

– Ти дивись, Наталко, мамі про покарання на горищі не кажи! Пам’ятаєш нашу умову?

– Пам’ятаю… – Наталка дуже боялася, щоб через неї між батьками не було сварки.

– Бо я ж нікому не казала, що ти мене не слухалась! Я ж навіть комісію не викликала, хоч і дуже хотіла! А якщо ти тепер розкажеш мамі, то мама тебе наб’є!

І Наталка мамі не сказала…

Навіть тоді не сказала, як лежала вона в лікарні із крапельницями у венах, терпіла болючі ін’єкції. Наталчині вуста спікала висока температура, але де вона застудилася – так ніхто ніколи й не дізнався.

Після лікарні Лілі Наталку спати на горище вже більше не водила. Та вона й сама боялася не спати, щоб не сидіти в темноті й не мерзнути, щоб знову не потрапити до лікарні…

А ще боялася Наталка, щоб вихователька не вистромила її у вікно, як Оринку. Та Оринка кожного разу, як лягала спати, замочувала під собою ліжко. Вже на неї сварилися, і водила нянька Орину на вулицю в туалет після обіду, не давали їй пити, як усім, компот, але…

Якось, як Оринка ще раз оббурилася, жорстока Лілі вхопила дівчинку сонною попід пахви й виставила перед усіма на столі. А тоді ще й здерла з переляканої дитини мокрі труси, розчинила навстіж вікно на другому поверсі й виставила голою спиною до вулиці.

– Бачите?! – кричала Лілі до наляканих дітей. – Хай Оринці стане соромно! Соромно тобі, Оринко?! Нехай усі перехожі дивляться на таку засцику! І як хто із вас здумає замочити ліжко, то так само буде стирчати із голою дупою на все містечко!

Тоді діти від переляку повклякали у своїх ліжках і тільки мовчки дивилися, було дуже тихо.

– Чого ви мовчите?! Не мовчіть, а смійтеся! Смійтеся, дітки, із засцики! – кричала сердита Лілі.

І ті діти, що найдужче злякалися, таки мусили через силу сміятися.

А Наталка чомусь не засміялася, не змогла: вона ще добре пам’ятала про страшне горище. І Оринку їй було шкода.

А якось Наталка почула, що до них у садочок вже їде та страшна комісія, і щоб помститися виховательці за себе й за Оринку, вона вирішила порізати нові фартухи.

Ті фартухи висіли у рожевих шафках біля сходів на горище. Вихователька Лілі пошила їх сама й давала приміряти дітям всього тільки раз. Казала, що як приїде комісія, тоді всі одягнуться у ці гарні чорні фартухи й будуть із кольорового паперу вирізати ножицями й клеїти квіти.

– А поки що нехай фартухи повисять, новенькі, у гарних шафках!

І от сьогодні мала бути комісія.

Наталка вибрала зручний час – після сніданку, коли виховательки виводили усіх дітей із садочка на вулицю, самі сідали на лавці поговорити, а нянька мила посуд, – і пробралася до горища; по дорозі забігла ще й до спальні і там витягла із шухляди виховательчиного стола великі чорні ножиці.

Наталка поспішала, аж задихалася від страху, але одного за одним витягала із шафки фартухи й – різала. Вона брала в кулачок цупку матерію й рвучко відкраювала шматок, а потім ще шматувала. Чорні клапті кидала назад у шафку.

Аж коли дорізала останнього фартуха, озирнулась – чи ніхто її помсти не помітив.