Зінаїда Луценко - Свята Марійка

– Не перебільшуй, – Наталці було приємно чути компліменти, проте вона знала, що насправді все не так – роки взяли своє.

– А мене, мене ти там бачила? – кричала радісно Оринка.

– Поки що ні… – Наталка на мить відчула докори сумління. – Ти знаєш… Якось я не мала часу. Але сьогодні… Та що там сьогодні, я просто зараз же зайду на твою сторінку і все побачу!

– Ти мене, може, й не впізнаєш, я там товста… Та ще забула! Я ж змінила прізвище, як вийшла заміж, – і там записана як Півничук Дарина, тому ти, мабуть, і не звернула уваги?

– А й справді! – мов камінь із душі упав Наталці. – Чому ж ти не записалася справжнім прізвищем, я б точно проглянула твою сторінку. О! Вже бачу! У тебе двоє дітей?!

– Та ні, четверо! Тут ще немає старшого.

– Може, двох?… – Наталка нишком усміхнулась сама до себе: Оринці важко давалася шкільна наука, і математики вона не знала. – Ти так і не навчилась гарно рахувати?

– Жартуєш! Ну-ну, Наталко, що-що, а своїх дітей я порахую. Найменшенький на фото – то мій онучок! Я вже ж баба!

– Вітаю! І як там Рома? – вирішила заразом запитати й про чоловіка подруги – Оринка вийшла заміж за однокласника.

– Рома… Ми з ним розлучилися, давно. Я після того замужем побувала двічі, від кожного заміжжя маю по дитині. Та й тепер ось, не знаю… Мабуть, знову буду сама. Ех, не везе мені на чоловіків, трапляються тільки ледарі й п’яниці. Образи душать… – Орина стишила голос, і Наталка вирішила далі не питати.

– Ну що ж, у житті всяке буває. Але я дуже рада, що ти відгукнулася…

– Я от чому тобі телефоную, – перебила її Орина, – за місяць буде кругла дата – тридцять років, як ми закінчили школу…

– Отак?! Невже?!

– …а ми ще ні разу й не збиралися усі разом, не святкували зустріч однокласників, якісь усі байдужі. Так от, я вирішила взяти організацію на себе, сиджу тепер, шукаю всіх у «Однокласниках». То ти приїдеш?

– Звісно ж приїду, Оринко!

І вже за місяць Наталка їхала колись такою знайомою вулицею. Зупинила машину біля двору, у якому колись жила – ще дитиною і в юності, відчинила дверцята, вийшла. Рідна хата для Наталки вже давно була нерідна: батько помер, мати вдруге вийшла заміж. Потім таки продала хату і переїхала до міста. Той, ще батьківський, будинок нові господарі розвалили і побудували на його місці гарний, двоповерховий, навіть із басейном! Під’їзд виклали бруківкою, засіяли газон, по якому зеленіли молоді сосонки й ялинки, дворище ховав від цікавих очей високий металевий паркан.

Тож не пішла Наталка по бруківці до рідного подвір’я, а завернула у сусіднє – до Оринки.

Зустріч однокласників мала відбутися аж назавтра, тож сьогодні колишні подруги мали доволі часу, щоб наговоритись.

Спочатку сиділи в хаті, за столом. Але ж на вулиці така краса!

– А давай прогуляємося по селу? – попросила Наталка. – Я так давно тут не була, мені цікаво подивитися, як живуть люди, може, когось знайомого зустрінемо?

– То й пішли, чому ж сидіти в хаті? – радо відгукнулася Оринка. – А дорогою ще й хліба купимо.

Подруги вийшли за ворота – та як почали пригадувати, немов знову опинились у дитинстві!

Коли дійшли до річки, пригадали, як тут купалися малими. У парку погойдалися на гойдалках. Зайшли на танцмайданчик і навіть трішки погицали, самі собі підспівуючи.

– Пам’ятаєш наші дискотеки?

– А як не пам’ятати?!

Зайшли до магазину, купили хліба і вирішили обійти село ще й іншою стороною, понад поле.

Зворотний шлях пролягав повз дитячий садочок. Хоч і вихідний день, проте хвірточка тут була навстіж відкрита, за нею виднілися яскраво пофарбовані ракети, машини, східці, металева гірка з поручнями, дитяча карусель, на клумбах квітнули півонії, подекуди – жовтіли ще й пізні тюльпани.

– А знаєш, Оринко, – чомусь невесело всміхнулась Наталка. – Я свою дитину не водила до дитячого садочка. І внуків не дозволю віддавати. Тепер ось… хоч і можна, навіть не хочу сюди заходити.

– Я теж усе пам’ятаю, дуже добре, – й собі зітхнула Оринка. – І чому так гарно пам’ятається дитинство?

– А де тепер Лілі? Вона ще жива? – і Наталка подивилась на Орину.

– Жива…

– От цікаво: ми все пам’ятаємо, а чи пам’ятає вона?

– А ходімо та й спитаємо?

– А що?! То й ходімо! Ми ж уже не будемо її боятись?

– Та кого там боятися!

– Ти ж знаєш, де живе Лілі Карлівна?

– Знаю.

– То веди!

Наталка спохмурніла. Вона хотіла так багато сказати своїй колишній виховательці. І коли вони мовчки йшли вузенькою вуличкою до її хати, несвідомо й міцно стискала пальці в кулаки, бо давні спогади, мов блискавки, боляче різали свідомість…