Зінаїда Луценко - Свята Марійка

Була середина зими, припікав мороз, мело страшенно, а батько ніс маленьку Наталку на собі, замотану у велику картату хустку поверх шуби – до дитячого садочка. І Наталці так добре було сидіти на міцних батькових плечах!

А якась зустрічна жінка на дорозі ще й сказала:

– Така здоровуля і на татових плечах сидить!

Батько, перекрикуючи вітер, відмовив:

– Та вона ще зовсім маленька! Я б, може, й не пустив би дитини в таку хурделицю до садочка, але ж у Наталки сьогодні день народження, треба цукерки дітям і виховательці занести!

– Скільки ж це тобі сьогодні виповнилося? – спитала жінка.

– Трррри роки! – твердо сказала їй Наталка. – І мене несуть в садочок, бо вдома новосілля!

Батько розсміявся. Та жінка теж.

– От яка розумна! – похвалила.

Розминулись.

Того дня їх сім’я і справді перебиралася із затісної однокімнатної квартири у новозбудований просторий власний дім – аж на дві веранди!

Наталка гарно запам’ятала запах нового помешкання, сліпучо-білі тюлі на великих вікнах, м’який диван і крісла, телевізор.

Хоч її батьки й не мали великих статків, але багато трудилися, от і здужали побудувати власну хату. Як пізніше Наталка чула від мами, та часто мусила голодувати, щоб не витрачати зайвої копійки на харчі, щоб зібрати все докупи і придбати нарешті нові меблі. Може, ще й машину…

«Якось я так захотіла солодку булочку, вона коштувала 12 копійок, – казала мама. – Підійшла до прилавка, понюхала, але не купила – зекономила гроші. Думаю, Іван мене спитає; він же каже так: сьогодні 12 копійок, завтра 12 копійок, та й немає пів рубля!»

Якось стояла маленька Наталка у дворі нової хати, чекала маму і раптом побачила вона серед купи каміння і будівельного сміття, як помирав якийсь голий рожевий дід…

Дідо той чужий лежав посеред двору і корчився, але ніхто на нього, крім Наталки, чомусь уваги не звертав. Наталка дуже злякалася і голосно гукнула до незнайомого чоловіка, він тоді мимо проходив, заклопотаний, але перехожий і не подивилася в Наталчин бік.

А Наталці було дуже страшно.

Рожевий дід почав меншати на її очах, його тіло округлилося і зробилося начебто із кількох окремих членів, а потім стало морщитися й здуватися, як пухир.

Наталка з подивом дивилася на те, як людина вмирала, танула прямісінько серед двору на очах у всіх, просочувалася крізь землю! Коли в повітрі від діда лишився тільки легкий туманець, а потім і він зник, Наталка від страху аж очі зажмурила.

– Хто то у нас вмер у дворі? – запитала Наталка в мами. А та не зрозуміла, і вона її більше вже й не питала.

Зате спиталася в дитячому садочку в няньки, старенької бабусі, що була сивенька, немов голуб.

– Ти таке бачила?! – здивувалась нянька. – Це ж перед тим, як будували ваш дім, вигорнули цілий двір і стару-престару хату. І я так думаю, що то не дід був, а умирав старий домовик, якого ніхто із собою не забрав із хати, бо хазяї померли. А тепер у домовиків ніхто не вірить, а марно!

І Наталка їй повірила.

Тому що та нянька була добра, хоч і дуже вже старенька.

А от молода вихователька Лілі Карлівна…

У дитячому садочку Наталці було зле – бо треба було вдень лягати спати. А як його затулити очі й лежати спокійно, коли руки й ноги самі аж дрижали, щоб побігати?! От Наталка часто й прикидалась.

Як сиділа вихователька на стільці посеред спальні, то Наталка лежала собі тихенько. А як чула, що та вийшла геть за двері, підскакувала на ліжку й гукала до всіх дітей, що «вже більше можна і не спати»; в кімнаті відразу ж зчинявся ґвалт і рейвах.

Якщо на той час до спальні заходила вихователька, то Наталка вміла так швидесенько пірнути під синє простирадло й прикинутися, що спить там давно і міцно, що на неї, як на призвідцю лиха, ніхто й подумати б не міг.

Вихователька входила до спальні й цитькала на всіх дітей, була дуже сердита й невдоволена – бо замість відпочити, мусила тепер сидіти увесь тихий час у спальні.

І як Лілі Карлівна сиділа в спальні, то Наталка тоді хіба від нудьги тільки й засинала.

Але якось не запідозрила і не побачила, що вихователька далеко не пішла – хитра жінка потупцяла ногами за дверима спальні, а тоді ще й стала й у щілину піддивилася, хто це колошкає дітей. І помітила Наталчині вибрики.

Бешкетницю жорстоко покарали: як тепер вкладалися на тихий час діти спати, то вихователька Лілі боляче брала її за руку вище ліктя й роздягнуту, тільки в майці і трусах, вела дерев’яними сходами вгору, на запилюжене горище, там садовила на стару незастелену розкладачку й наказувала незворушно сидіти, аж поки вона сама по неї не прийде, до кінця тихого часу.