Зінаїда Луценко - Свята Марійка

Хоча це Параска аж он куди загнула! Бо її Андрій дивився і бачив усе життя тільки її, любив повсякчас тихою і вірною любов’ю.

То й заспокоїлась. Хіба почала частіше зазирати на себе в люстро, більш прискіпливо вибирати одяг, перестала носити взуття на високих підборах. Обстригла довге волосся…

– Буде менше видно сивину, – пояснила причину чоловікові, коли він обурився:

– Я так любив твої кучері! Для чого ж ти їх відрізала?

Минуло ще кілька років. Параска вже молодиця, як копиця. Товстенькі литки уже ховає в штанях, невеличкі кучерики на голові фарбує в чорне.

А от Міра – довгонога, струнка білявка, що саме увійшла в свою найкращу пору.

Парасці б схаменутись, роззирнутися як слід. Та все у них, як і завжди – спільні вечері й танці, позичання солі-перцю й обговорення ціни на білизну.

– От я собі купила сьогодні нічну сорочку, хочеш, покажу? – хвалиться подружці Міра і вискакує зі спальні у чорному шовку на бретельках, золоте мереживо на диво пишних грудях. – Ну як?

– Ти б Андрія хоч посоромилась! – спиняє дружину Віктор.

– От іще! – Мірка пускає бісики очима, манірно водить станом туди-сюди, сорочка гарно облягає її тоненьку талію. – Хіба це хтось тут чужий, щоб я соромилась!

– Як тобі ловко, з такими тоненькими ніжками, – зітхає Параска. – А у мене варикоз, пече… – та й прикусила губи. Вперше…

Бо вловила Параска якийсь дивний погляд свого чоловіка, миттєво кинутий на подружку…

Якось Параска поверталася зі школи, ударив грім, дощ полляв, мов із відра. Прибігла під свої двері уже мокра, – аж вони зачинені. Засунула руку до сумки – ключів нема! Параска набрала номер чоловіка:

– Ти де?

– У нас сьогодні змагання з волейболу, хіба забула?! – перекрикує ґвалт у спортзалі Андрій. – Я буду пізно! І Сашко зі мною! Щось трапилось?

– Я ключі забула!

– Ну, тоді… Приходь до нас!

– Ні, я краще почекаю у Мірки, – Параска не захотіла повертатися у дощ до школи.

У Мірчиній квартирі пахло львівською кавою, чувся веселий жіночий сміх.

– Привіт, ти не сама? – Параска ніяково провела долонею по мокрому волоссю. – А я от… під дощ потрапила.

– Проходь! Знайомся, це – Кеті, моя подруга, колишня співмешканка по гуртожитку. Ми десять років не бачились! Кеті щойно повернулася з Америки, на пе-ем-же! Тепер вона буде жити у нашому місті, уявляєш?!

– Ти нас іще не познайомила… зі своєю мамою, – яскраво-руда американка манірно, наче кішка, підвелася зі стільця. – А уже торохтиш і торохтиш, немов сорока, пізнаю колишню Белочку, еге ж? Як вас звуть? – подала руку.

– Та із якою мамою?… – раптом зніяковіла Мірка. – Це моя сусідка, моя найкраща подруга Па… Памела, – підморгнула раптом Парасці, але так, аби було непомітно для Кеті.

Посоромилась?…

– Памела? Гарне ім’я, але вам… чи то – тобі, якось не личить.

Параску раптом кинуло у жар.

– Та то Мірка пожартувала, ніяка я не Памела, я – Параска, – видихнула.

– Аж так? Креативненько! Крейзі, як у нас в Америці сказали б.

– Як є…

– А я от теж звалася колись… Катерина. Але то дуже не комільфо, тож я тепер Кеті!

Розмова між ними від самого початку не склалася.

Більше говорила Кеті, повільно відпиваючи зі склянки віскі. Вона розповідала про життя у Штатах, про нові тенденції на ринку моди, про ботокс і ліпосакцію. Мірка теж пила. Параска відмовилась, сказала, що голова болить, – і пила каву.

– Ось погляньте на мене, – час від часу зітхала Мірка. – Зморшки під очима. Я мажу, мажу їх кремом, уже й посміхатися перестала… Ех!..

– Дійсно, трохи є, – погоджувалась із нею Кеті і, не звертаючи уваги на Параску, що почала відверто нудитись, називала і називала бренди та невідомі гучні імена.

– Яка мода? – зітхала Мірка. – Мені вже скоро тридцять…

– О, так, після тридцяти жінка з кожним роком все більше стає бабою! Якщо не почне за собою стежити! – і війнула віями в бік Параски.

Але вона стерпіла. Мов на голках сиділа і поглядала на годинник.

Нарешті Андрій подзвонив, що вони із сином сіли на автобус та вже їдуть додому.

– Що ж, я буду йти, – підвелася Параска і з радісним полегшенням закрила за собою двері.

А за п’ять хвилин мусила-таки повертатися: забула парасольку!

Параска пам’ятала, що залишила її, мокру, просто під порогом, тому тихесенько прочинила двері. І раптом…

– Блін, Белло, що у тебе за подруга? – говорила Кеті.

– А що?

– Та вона ж уже стара кляча, ця Параска! Що між вами спільного? Про що ти з нею можеш говорити? Сидить тут, надулась, мов індик.