Зінаїда Луценко - Свята Марійка

– Ну чому ти так? – відмовляла Мірка. – Параска вчителька, просто вона тебе не знає…

– З таким дурним ім’ям, та до всього – ще й вчителька?! Із ким ти дружиш?!

– Вона моя гарна подруга, ми давно… – стала виправдовуватись Мірка.

– Ти дружиш із бабою Параскою, от що! – зненацька розреготалась Кеті.

І Мірра спочатку несміливо, а потім голосніше й голосніше – і собі за нею розсміялась.

– Баба Параска! Ой, не можу-у-у-у!!! Я сиджу, а тут: мене звуть Параска! Оце бренд!

– Я ще й не те тобі скажу, Кеті! – либонь, хильнувши зайвого, Мірка плутала язиком. – У цієї, як ти кажеш, баби Параски, є чоловік, учитель фізкультури, до речі! Він – як античний бог Аполлон! Такий красивий! Високий, стрункий, чорнявий! А м’язи які… Аж грають під сорочкою!

– Та ти що?! Можна вмерти!

– І щоб ти знала… мабуть, цей бог накинув на мене оком!

– Воно й не дивно!

– Тільки ж ти ні-ні, нікому, гаразд? Бо Параска як дізнається, почне ще ревнувати…

– А ти часом не той? Із ним…

– Та де! Моє руде опудало такого не допустить. Хоча… деякі плани є.

– Як ти про свого Вітьку!

– Бо він рудий! А я рудих не люблю!

– То чому заміж за нього йшла?

– А за кого, Кеті? За кого було йти, га?

– Та не випендрюйся, Белло, ти ж у свого Вітьку по вуха закохана була!

– Була! Так, була! А тепер добре роздивилася і…

– Перебирати стала? Тепер тобі Аполлона подавай?

Жінки почали голосно та п’яно реготати.

Баба Параска…

У власній квартирі вона довго не могла знайти для себе місця. Заходила до ванної, потім – з невидющим поглядом брела на кухню. Аж поки Андрій не ухопив Параску в обійми:

– Ти чуєш?! Наша команда перемогла! Їдемо на всеукраїнські змагання, Парасю, моя люба!

І їй відлягло.

За два дні у Віктора мав бути день народження, зазвичай вони відзначали це свято разом. Закривши кав’ярню для відвідувачів на вечір – танцювали там до самого ранку. Так мало бути й цього разу.

Як Параска не намагалася, але заспокоїтися їй не вдавалось – із Міркою вони не бачились, але слова подруги кожної хвилини дзвеніли у вухах.

І от у визначений час із букетом у руках – Параска й Андрій зайшли до зали. За накритим столом сиділи гості – Мірчині та Вікторові батьки, сестри, куми – пили за здоров’я.

Як Параска не намагалась, але видушити із себе посмішку не змогла. Так, понуро, й сиділа біля Мірки. Нікого бачити не хотіла.

Як же вона любила раніше танцювати!

А тепер…

Гості уже стрибали під гучну музику, а вона все товкла в голові: я стара, стара, стара! І порівнювала себе із Міркою: не рівня…

– Ну що ти, Параско, ходімо? – тягнув її Андрій за руку.

– Ти йди, мені щось трохи недобре, – відмовилась Параска.

А коли чоловік танцював, рвала серце: він дійсно був надто красивий… як для неї. І увесь час увивався біля Мірки, дивився на молоду подругу телячими очима! І вона перед ним трясла грудьми…

Дійсно…

А потім ще й прийшла Кеті, припізнилась.

Наступного дня Параска пішла в лікарню – дуже боліла голова, тиснуло серце. Вирішила взяти лікарняний і відпочити, не до учнів їй було, не до зошитів, не до уроків. Тут би із собою розібратись…

Думала казати одне, а зайшла до кабінету, і – з ходу! – мов на сповіді, почала про своє нещастя, про важкість у тілі, про образу: у сорок два її назвали бабою!

– Я розумію, що у мене такий вік, але вона, як вона посміла!.. І чоловік мій увесь час увивався…

– Який там вік? Яка іще старість? – зупинив Параску лікар. – Мені от шістдесят, а моїй дружині – сімдесят років, і нехай їй тільки хтось натякнув би, що вона стара!

– ?! – уперше посміхнулася Параска.

– Та то у вас усе від перевтоми! Чим займаєтесь, заробляєте на життя?

– Працюю в школі вчителькою.

– Хіба ж то так аж дуже важко?

– Я на дві ставки працюю і ще – підробляю репетиторством і…

– І воно того вартує, щоб аж до такого себе довести? Коли востаннє відпочивали? Ну, їздили десь?

– Розумієте, і я, і чоловік… Ми учителі, а тепер такі часи… Скрутно…

– От що я вам на те скажу, Параско Омелянівно, що усіх грошей ви все одно ніколи не заробите, та й не в грошах щастя.

– Я відчуваю, як старію…

– Дорогенька моя, затямте: молодість від нас відвертається тоді, коли ми починаємо казати, що старіємо!

– Але моя подруга сказала…

– Та припиніть зараз же говорити мені, шістдесятирічному, про старість у ваші сорок років! Не хочу чути! Та люди від раку помирають, від каліцтв, а ви тут бозна-що мені верзете! Візьміть себе в руки, відпочиньте, почніть малювати, вишивати хрестиком або пірнати з аквалангом… Бо, зрештою, усі ваші проблеми просто в голові! Хто там наступний? – закінчив перемовини з Параскою.