Зінаїда Луценко - Свята Марійка

– Ой! Божечку ж мій! Що це зі мною сталося!!! – кричала Наталка. – Не хочу я жити! Більше так не хочу-у-у!!! Ой, не мо-о-ожу-у-у!!! А-а-а-а!!!

На страшний крик до палати почали вбігати жінки.

Руда Майя спочатку сиділа оніміло, а тоді кинулась і собі:

– Наталочко! Спинись! Чуєш? Прости мене! Я ж не хотіла! Я ж не знала, що ти все чуєш!

– Ти сказала!!! Ти… сказала!!! – плакала Наталка.

– Що ти їй сказала?! – допитувалась у Майї білява Марина. – Що ти сказала їй?!

– Та я нічого…

– Я хочу вмерти!!! – кричала Наталка, а далі – схопилася на ноги, побігла до умивальника і стала люто битися головою об стіну, довге волосся розвилося, скуйовдилося і обплутало заплакане лице.

На той крик до палати прибігла чергова медсестра:

– Молчать!!! Прєкратіть істєріку!! – пустила вона із крана холодну воду й почала лити Наталці до обличчя, хльоскати по щоках. – Напугала мнє тут всю больніцу .

– Я більше не хочу жити!!! – закричала Наталка і безсило упала на підлогу. – Ой, що ж зі мною зробили таке страшне!!!

– Нє ти одна такая, молчи, а то сєйчас в дурку опрєдєлю!!!

Медсестра вколола Наталці заспокійливого, але вона ще довго лежала на ліжку й тихо плакала – подушка наскрізь промокла від її сліз.

Плакала уночі, здригалася у конвульсіях і цілий ранок, день…

– Ну ти й дурна, – тихо, як біля покійника стояли й говорили над Наталкою чотири Марини.

– Я ж не чула… – вибачалась Майя.

– Ти ж іще не знаєш, що із тобою буде! Лежиш тут півроку на збереженні, чи ще й виносиш дитину, чи ні, а ось таке говориш!.. – дорікали їй жінки. – Таке верзеш…

– Я ж не хотіла… Наталко, ну прости?…

– Але у тебе, Наталко, хоч є дитина! Ти щаслива, – сказала сумно білява Марина. – А я ніколи не буду матір’ю!.. – і Марина гладила її по мокрій голові. – Мені вже тридцять п’ять років, і у мене дитяча матка. Я ж по три рази на рік лежу в обласній лікарні. Як пускається із мене кровотеча, то тече і тече – сама не спиняється. А тоді чоловік везе на вичистку. Мені вже ту вичистку останні рази під загальним наркозом роблять! А чоловік мій – хірург, у цій лікарні інтернатуру проходить. Думаєш, він не розуміє, що у нас ніколи не буде дітей? Але не кидає мене, і все ще на щось надіється. Та ще й у батьків один, і я одна! Ось так, Наталко… Так що ти не плач, радій, що хоч дитина є. Я ось на тебе дивлюся, і знаєш, завидую! Не дивуйся, я не брешу, бо ще й не на таке пішла б, хай би що хотіли зі мною робили, аби тільки змогла мати свою дитинку! За дитину можна ще й не таке витерпіти, Наталко! – сама вже гірко плакала. – Так що ти на дурні Майчині слова не зважай! І не бійся: якщо тебе чоловік любить, то не покине. Хоча б і заради дитини…

– Спасибі тобі за все, Марино… – Наталка притиснулася мокрою щокою до руки.

– А я ось… уже четверте дитя носила… – розкривала душу Марина із довгою русою косою. – Три викидні у мене було, а це ось – уже четвертий…

– Ми з чоловіком уже вісім років живемо, а дитинки завести теж не можемо, – казала Марина кучерява. – Тепер мені гормони колють , може, щось і допоможе…

– Мене жених побив, – не стримуючи сліз, сміялася чорнява Марина. – А я була на п’ятому місяці вагітна, від нього ж. Але він дітей не хотів, я сюрприз хотіла зробити – пообіцяв за місяць оженитися. Ми на морі познайомилися. Я не знала, хто цей чоловік і звідки, а закохалася так, що покликала за собою. Поселила у своїй квартирі й навіть не заглянула у паспорт. Я ходила на роботу, а він вдома сидів, жив на мої гроші. А якось йому сказала, що далі так не можна, щоб теж роботу шукав; то він мене й побив… Опритомніла я в лікарні, дитину втратила, ще й потім перенесла важку операцію… Чужі люди «швидку» викликали. А мій жених… обібрав квартиру й безслідно щез. Украв у мене гроші, виніс все золото, а я й прізвища його не знаю! Написала заяву в міліцію, а там із мене всі сміються: як це ти півроку жила невідомо з ким? І от уже рік минув, а я увесь час хворію і чоловіків усіх зненавиділа! Як колись, Бог дасть, вилікуюсь, народжу дитя для себе… Хоча поглянь на мій живіт, я вже не надіюсь.

Марини принесли тазик, налили теплої води і вперше після того, як Наталка потрапила в лікарню, вимили їй ще й ноги. Шкіра злазила з підошов шматками…

– Ну що, будемо перев’язку робити?! – грюкала дверима сердита медсестра Філіповна, як була її черга заступати на чергування.

– Не знаю… – шептала Наталка.

Жінка безжально відірвала пластир, різко і боляче тикала в пошматований живіт квачем.