Зінаїда Луценко - Свята Марійка

– Я води тобі дати нізащо не можу, але зараз, почекай, помочу губи.

І медсестра намотала на паличку квача, умочила марлю до води…

А Наталка аж голову підняла, хоч і несила було тримати, вхопилася сухими губами за марлю й почала смоктати.

– Не можна!!! – вихопила руку медсестра. – Якби тобі хто соку з лимонів привіз, сік тобі потроху пити можна. Я скажу твоєму чоловікові.

І ввечері коло ліжка на стільчику стояла пластикова пляшка «Лимонний концентрат» – яскраво-жовта, нудотно-солодка й пахуча отрутна підробка часів перебудови-розрухи. Наталка по ложці її пила…

– Це Олег із Києва передав! – сказав Денис.

Він тепер жив у тому боксі, де перед операцією лежала Наталка, доглядав дитину.

– Видужуй швидше, бо треба чимось годувати малу, – попросив. – Дитина уже третій день тільки на глюкозі й живе, так далі не можна…

Тримав у руках згорток, а Наталка повільно повертала голову і дивилась. По запалених щоках безкінечно текли пекучі сльози.

– Притули дитинку на хвильку до мене, – попросила вона в Дениса, – дай я хоч нею подихаю, в голівку поцілую.

На третій день від лежання Наталці нестерпно боліла спина.

– Переверніть мене набік, – попросила в медсестри.

– На який же тебе бік перевертати, мученице ти наша, як у тебе тут скрізь одні катетери стирчать? Та й лікар не дозволяв з місця рухати…

– Переверніть…

І медсестра згорнула валиком верблюжу ковдру, обережно підіткнула Наталці під затерплу спину.

– Ой, дитино, я он по телевізору бачила, є в нормальних лікарнях такі ліжка, у яких матраци спеціально для лежачих зроблені. А в нас, сама бачиш… – і підтримувала за плечі. – Сама так можеш втриматися? Давай я спинку в ліжка підійму? Тут у ліжку трохи підіймається.

Нарешті Наталка змогла сидіти.

– Хоч би у тебе, дитино, пролежнів не було, вже третій день недвижимо лежиш. Давай я рукою потру.

– А що таке пролежні? – спиталася Наталка.

– Це якщо людина довго лежить, шкіра й м’ясо починають відмирати, а на спині утворюються незагойні рани.

– Не хочу…

Тепер Наталка кожну годину просила медсестер, аби вони перевертали її набік, обережно пробувала рухатись сама.

А потім у неї з’явилось молоко.

– А чого ж? – казав Казанцев. – Крапельниці цілодобово приймаєш, то й молоко буде!

Знову, як відразу ж після пологів, поверталася Наталка на бік, а Денис підкладав їй до грудей запеленуту дитину . А поки та ссала, Наталка плакала й жалілася на свій біль Денисові. Хотіла, аби він хоч по голові погладив, хоч би за руку взяв. Та він чи боявся?

– Як будеш плакати, то я до тебе більше не прийду!.. – відповідав понуро, змучений безсонням, і чомусь дивився вбік.

І Наталка дуже боялася, що він і справді більше не прийде; плакала тільки тоді, як Дениса не було поряд.

– Ти, дитино, на мого сина не сердься! – прийшла якогось дня свекруха. – Не кожен чоловік таке, як оце сталося, витримає. А Денис же тебе не покинув! Сидить он із дитиною. Годує, пелюшки пере.

– Ой, болить мені, болить… – заплакала Наталка.

– І робити будеш! – їй свекруха. – Вийдеш із лікарні, станеш зовсім здоровою, і все у вас буде – і господарство заведете, і город здужаєш сапати. Бо не ти перша, й не ти остання.

– У тебе є дитина, – заспокоювала мати. – Як не захоче Денис із тобою жити, то в тебе є для кого…

– А мені ж тільки вісімнадцять…

– Ну то що? Уже нічого назад не вернеш…

Уже як змогла сама сідати, брала до рук ту пляшечку, що до неї трубочкою збігала від спухлого живота смердюча сукровиця, і ставала сама на ноги, йшла з пляшечкою до вікна.

А там, за вікном, кудись спішили люди. І як же їм заздрила Наталка! «Якби ж я могла ось так іти, як ці люди, разом із цими людьми! Щоб я просто могла кудись іти, по вулиці! Яке б це було величезне щастя!»

Уже закінчувався перший тиждень, відколи вона лежала в реанімації, і починався другий, а Наталка все ще горіла в лихоманці.

– Та що ж це таке?! – сердився Казанцев. – Візьмемо інші антибіотики! Від цих уже точно температура спаде!

Кололи сильні, потім сильніші і найсильніші… А сили танули з кожним днем.

Якось в палату зайшла лікарка Людмила, її очі все так само густо були підведені синіми тінями.

– От бідолахо! Чим же тобі допомогти? – схилилася над ліжком.

– Мені дуже болить ця трубка, – показала Наталка на свій живіт.

– Може, це від неї в тебе й тримається температура? Скільки вже днів стоїть, – заглянула у журнал. – Пора виймати.

– Вийміть… – просила Наталка. – Дорогесенька тьотю, вийміть, уже день туди нічого не тече… – збрехала.