Зінаїда Луценко - Свята Марійка

У пологовому відділенні Наталка заплакала.

– Що?… Лікар не захотів вас покласти?! – розсердилася медсестра. – От я зараз!.. – і кудись пішла.

Повернулась набурмосена, але Наталку із дитиною таки поклали в бокс.

– Ну що ж, – сказав Денис. – Лікуйся, а я аж завтра до вас приїду, мені треба на роботу.

Першу ніч в лікарні Наталка зовсім не спала, її постійно трясло від холоду.

Вже й санітарка поставила в палаті камін, і дала випити Наталці аспірину, але їй все не кращало. Міряла температуру, а вона все стрибала до тридцяти дев’яти.

– Ну нічого не розумію! – дивилася на аналізи лікарка. – Все ж у тебе гарно, все у нормі. Треба було б оглянути на кріслі.

Та на кріслі дивився Наталку чомусь Казанцев.

– Злазь! Там усе добре! – сказав він після швидкого огляду. – Матка уже давно закрилася! Це до тебе якась простуда причепилася чи грип!

І Наталка сиділа у заскленому боксі ще чотири дні. Пила аспірин і годувала дитину груддю, прала пелюшки в умивальнику під холодною водою, дитячим милом, як учила її мати, мокрі пелюшки сушила просто на каміні, в боксі…

А як стало Наталці зовсім зле, упала вона на ліжко й заплакала уголос, лікарка нарешті призначила їй крапельницю.

Увечері до палати увійшла нервозна медсестра-практикантка, давня Наталчина знайома.

– Давай мені свою праву руку! – наказала.

І Наталка довірливо підставила.

Практикантка проколола на згині аж п’ять разів, але у вену так і не втрапила. На шкірі надимався пухир…

– Спробуємо в ліву! Давай!

Коли ж два рази проколола ще й ліву руку, Наталка попросилася:

– Таню, а може, краще гукни когось іншого? Нехай поставлять… Бо у мене вже рука болить…

– Що?! Ти що?! Я тільки починаю працювати, це ж мій перший день! І буду когось гукати? А тоді в лікарні будуть про мене казати, що я нічого не вмію? Потерпи, Наталко, зараз у мене все вийде, зараз я попаду…

Але й утретє, і вчетверте Таня схибила…

– Все! – почала плакати Наталка. – Як собі хочеш, але біжи й гукни когось досвідченішого, бо я вже руки тобі не дам!

– Ще можна колоти й під коліном, там теж є вени…

– Ні, будь ласка!

Таня нічого не сказала, вона встала зі стільця, систему поклала на столик і сердито гримнула дверима.

Наталка чекала аж до десятої години вечора, а тоді поклала дитину у ліжечко й пішла шукати допомоги.

Бокси були на першому поверсі, Наталка вийшла із дверей, але на медсестринському посту було порожньо, тільки самотньо горіла настільна лампа. На другому поверсі Наталка почула голосний сміх.

– Поставте мені крапельницю, – попросила вона до гурту аж надто веселих медсестер.

– А що, тобі хіба Таня не поставила?… Вона ж збиралась! – сказала найвеселіша медсестра, що сиділа в центрі столу із бокалом вина в руках.

– Ні.

– То вона поставить завтра! Йди й відпочивай!

А на ранок Наталка не змогла сама встати з ліжка – не мала сили. Годувати дитину їй допомагала все та ж медсестра-практикантка.

– Таню, чого ж ти вчора не сказала, щоб мені хтось крапельницю поставив? – спитала у неї Наталка.

– Тю?! – здивувалася Таня. – Хіба я не ясно тобі пояснила!

– Мені крапельницю так ніхто і не поставив, а мені погано… Дуже погано…

– Бо треба було ще трохи потерпіти! Я б поставила!

– Поглянь, у мене руки спухли, – закотила Наталка рожеві в горохи рукави, а там, на згинах, були криваві рани – сліди від вчорашніх ін’єкцій.

Таня відвела погляд і пхикнула:

– Нетерпляча!

Потім приїхала мати.

– Мамо, мені зле, – шепотіла Наталка спаленими губами, – гукни лікаря, нехай мене огляне.

– Я дуже поспішаю на роботу, відпросилася тільки на одну годину, щоб вас провідати! Та й ти ж тут на місці, невже лікар сам не знає, що робити?

Мати поїхала, Наталка знову залишилась сама…

Їсти їй зовсім не хотілось. До лікарняної їдальні Наталка не ходила, а те, що приносила санітарка, так і залишалося стояти на столі, аж поки не приходила інша чергова й не приймала. Натомість ставила нове. Наталка хіба пила теплий чай – та й то через силу: аби у грудях прибувало молоко.

– Ти ще тут лежиш?! – якось до боксу зайшов Казанцев і, здавалось, здивувався.

– Мені погано…

– Температуру міряєш? Вранці скільки набігло?

– Вже під сорок…

І ще раз мусила Наталка вибиратися на крісло.

– У мене там дуже болить… Шви ж хоч не розійдуться?

– Не розійдуться! – пхав у неї холодне дзеркало Казанцев.

А потім він чомусь її покинув, мовчки вийшов, і на кріслі Наталка лежала сама, дивилася у вікно, там тихо йшов дощ, було видно тільки небо. За кілька хвилин разом із Казанцевим прийшла ще й синьоока Людмила, і вони вже вдвох терзали Наталку. Вона чула, як кров бігла з неї теплими патьоками, ставало холодно.