Зінаїда Луценко - Свята Марійка

«Це дуже погана прикмета!» – подумала Наталка.

Надвечір приїхала мати і в залізній мисці у веранді застала купу мокрих пелюшок.

– А це що таке?! – визвірилася нервово до Наталки: була дуже знервована й сердита.

– Це – дитина… Що мені із цим робити? Я не знаю…

– Фе! – розгорнула Марійка брудну пелюшку. – Бери та й замочи оце все у воді. Ти ж тепер мати!

А через тиждень у гості до Наталки приїхав брат із сім’єю, мав півторарічну дитину.

І саме тоді почала у Наталки чомусь скажено боліти голова.

Вночі вона не могла спати, бо Зойка чомусь увесь час плакала, вдень треба було догледіти дитину, прати пелюшки і бути господинею.

Брат із невісткою постійно брались до розмови, а Наталка зовсім не раділа гостям. Їй тоді хотілося одного – лягти й заснути бодай на півгодини! Але вдень бігала по хаті й голосно кричала Ігорова маленька донька…

Наталка плакала від утоми і народження кожного нового дня вона сприймала як ще одне нестерпне випробування.

Своя дитина плакала. Братова галасувала. Усі хотіли говорити й їсти. Сонце світило. Пелюшки бруднилися. Мати психувала. Денис втікав із дому.

А тоді Наталку стали бити дрижаки…

«То, певно, від того, що я геть не висипаюся», – думала Наталка.

– Це у тебе мастит! – сказала мати, помацавши її тверді й набухлі груди.

У перервах між годуванням тепер ще й клала до грудей цибулю з медом, мазь Вишневського…

Від пологів минав місяць…

Якось у хаті нікого, крім Наталки і дитини, не було – гості пішли на пляж, Денис приїхав додому в обідню пору. І хоч до цього дня вона ще не сідала, не загоївся рубець, Денис пригорнув надто ніжно, почав цілувати.

– Я ще хвора, – відмовила йому Наталка.

– Але ж я не залізний, зрозумій…

Раптом голосно загавкав собака, а тоді затарабанило у вікна.

– Денисе, ти де?! – почувся голос Наталчиного свекра.

– Батько прийшов! – підскочив Денис. – Ти хату не замкнула?

– Давай, сину, поїхали! – свекор зайшов до хати. – Там треба з току зерно додому забрати!

Наталка рвучко підхопилася з дивана, по її ногах рясно закапало молоко.

– Зараз, тату… я зараз… – почав хапливо збиратися Денис. – Можеш вийти?

– А що тут у вас таке? – дивився свекор на рясні патьоки від молока.

Якоїсь ночі лягла Наталка спати дуже пізно, ще й увесь день чомусь було їй дуже холодно. Хоч це і був ще тільки кінець серпня, на вулиці в обідню пору стояла спека, а Наталка вкрилася пуховою ковдрою із головою і дрижала-мерзла. Денис спав окремо. Вночі заплакала Зойка, Наталка встала до колиски, перемотала дитину у сухий згорточок і поклала біля себе. Дитина стала ссати, Наталка непомітно заснула. Прокинулася від того, що дуже змерзла, лапнула біля себе – а дитини немає поряд! Підхопилася, увімкнула нічника – а маленька на долівці: впала…

«А я ж могла лягти на неї й задушити!.. – страшна думка електричним розрядом пройняла мозок. – Більше не буду годувати дитину лежачи!»

Як рано всі пішли із дому, почула Наталка важку утому в тілі, лягла на дивані й укрилася з головою, бо її морозило. Але зігрітися все не змогла. Встала й одягла на себе ще й пальто зимове, зверху вкрилась…

По обіді повернулася з дитиною невістка.

– А це чого ти серед літа лежиш у пальті? – здивувалася, коли побачила Наталку під купою ковдр, одягнену.

– Та… чогось холодно мені дуже… – цокотіла та зубами.

– Як це холодно? Ти що? Зараз же літо! Та й в хаті у вас від сонця жарко…

– Я дуже змерзла.

– Може, у тебе температура?

– Я не знаю…

– Де тут у вас градусник?…

А як витягнула Наталка градусника з-під пахви, ртуть на ньому спинилася аж на тридцять вісім і п’ять.

– Ого! – похитала головою невістка. – Тобі, Наталко, треба їхати до лікаря!

– Це у мене, мабуть, мастит… І лікарка заходила, те ж саме мені казала…

Як увечері ртуть добігла до тридцяти дев’яти, Наталка сама попросилася до лікарні.

– Тільки поїду в понеділок, бо сьогодні субота, хто там на мене подивиться. І ще – треба ж халата випрати.

Халат у Наталки був один-єдиний – рожевий, довгий, у горохах…

У понеділок, хоч і рано ще було, вдарив перший приморозок.

Закуталася Наталка у пальто, дитину замотала в теплу ковдру, і повіз її вітчим до лікарні.

Зайшли в пологове відділення.

– Їдь у гінекологію! – сказала медсестра. – Після пологів минув місяць, ти вже не наша пацієнтка!

У старій дореволюційній будівлі гінекології було сиро й холодно…

– Жіночко, куди я вас із маленькою дитиною покладу? – сказав старенький лікар. – Їдьте у роддом – там є бокси для матерів із дітьми. А тут, самі бачите, у нас слабі жінки лежать; дитина ваша буде увесь час плакати. Та й немає у нас умов для дитини. Бо по тому, що ви оце мені розказуєте, я думаю, хоч би вам операцію не довелося робити. Їдьте…