Зінаїда Луценко - Свята Марійка

Але Він уже кудись повільно відпливав на своєму троні, бо то була тільки хмара, та й та – намальована на папері. Марилось…

Бог плив все далі й далі від Наталки, ось уже від нього зосталася тільки тінь, а Наталка простягала до Бога руки і плакала-просилась:

– Візьміть і мене із собою!

Не забрав…

Бо як на короткі миті приходила вона до тями на операційному столі, то чула, як тяжко болить все тіло. А найбільше чомусь боліли ноги…

Пробувала Наталка кричати, але губи її не слухались, були німі. Розкривалися тільки, мов у риби, а горло не могло видушити із себе звуків. Як робили того вечора Наталці операцію, закінчився у лікарні наркоз. Були дев’яності: у магазинах пусто, в аптеках тільки анальгін, всі ходили злі й похмурі…

Була глупа ніч, коли Наталка в реанімації вперше розплющила очі.

І хотіла б одразу ж закрити їх навіки, так страшно боліло їй усе тіло, хотілось пити.

– Ой, ой тяжко мені… – прошепотіла Наталка геть зсушеними губами й провалилася у пітьму.

А як рано-поночі почала приходити до свідомості, принесли на годування дитину.

– А може, не треба було б їй вже до грудей прикладати? Бо що ж там… самі бачите… – питала у Казанцева медсестра. – Будемо ж колоти антибіотики, це ж недобре для немовлятка?

– Нехай годує! – сказав Казанцев. – Нічого тут нема поганого, антибіотики – це не отрута!

Зойку поклали поряд, але Наталка дитини погодувати не змогла, бо не мала сил, і молока у зсушеному високою температурою тілі було дуже мало. Лежала після операції на спині.

– Нехай ще день-два, а тоді молоко в грудях буде! – сказав Казанцев. – А тепер несіть дитину назад у бокс і дайте їй глюкози.

– Ой, як же мене болить! – сказала Наталка вголос перші свої слова. – Дуже болить… – ледь-ледь прошепотіла. – Болить мені, ой, мамочко… – застогнала і хотіла оглянути своє тіло, але не змогла підняти від постелі навіть голови.

Поряд із ліжком на стільчику сидів з дитиною на руках і плакав від розпачу Денис.

І плакала мати у ногах від безпорадності. Плакала від голоду дитина.

– Чого мені так дуже болить? – водила Наталка запаленими очима по кімнаті. – Що мені таке?…

А потім зібралась на силі й таки спромоглася повернути голову набік – побачила трубки: одна присмокталася під шию й звивалася вгору до крапельниці, ще дві губилися десь під ліжком. «Звідки ж ті трубки у мені?» – старалася відчути.

А як відчула, то й вжахнулась: «Що ж це я із собою дозволила зробити?!

– Болить! Болить мені, болить… – шепотіла тепер Наталка, наче страшну молитву, в напівсні, і день, і ніч.

– Я думаю! – зітхала на той стогін медсестра. – Як же воно не буде боліти, як тебе, дитино, всю порізали. Викинули матку.

– Як це викинули?… Куди?!..

– Не викинули!!! – раптом почула над собою крик Казанцева. – Треба казати «видалили»! Викидають сміття!

– Де моя матка?…

– Підніми простиню , полапаю живіт! – в шкіряній куртці, мокрій після дощу, навіть не помивши під краном рук, Казанцев тикав пальцем у Наталчин живіт, чорний від йоду, із величезною кривавою смугою посередині.

– Ой, болить мені, болить… – молилась Наталка. І заплющувала очі, щоб ненароком не побачити свою страшну потворність.

– Валерію Леонідовичу, помийте хоч руки, у неї ж сепсис… – тихо попросила санітарка.

– Що?! Хто це мене тут буде вчити? Я не зрозумів? – презирливо скривив губи Казанцев.

– Болить… Ой, як мені болить… – шепотіла Наталка у напівсні і через біль зовсім не могла заснути, лежала й марила.

– Може, вколоти наркотик? – питала медсестра. – Це не дуже добре, і якщо ти можеш цей біль хоч трохи перетерпіти, то терпи, а як ні, то я вколю.

– Вколіть … – Наталка чула кожен відрізаний нерв. – Дуже болить… Вколіть, будь ласка!

А ще:

– Пити… дайте мені води… – попросила.

– Не можна тобі, голубко, води, аж через два дні трохи вип’єш.

– А мої губи? – Наталка терла язиком пошерхлу і порозтріскувану шкіру. – Чого ж вони такі сухі?

– Бо у тебе висока температура, – казала медсестра. – Оце я вперше таку тяжку жінку, як ти, бачу. Що така страшна операція, та ще й уся гориш…

– Як переживе цю ніч, то буде жити… – шепотіла до медсестри санітарка, як витирала підлогу, а тоді переставляла під ліжком дві скляні баночки – одна губила свою трубку у Наталчиному животі, інша – зміїлася кудись межи ніг. А із шиї угору вилась іще одна…

– Пити, – просила кожної хвилини. – Дайте мені, тіточко, води… Дайте хоч крапелиночку малесеньку мені напитися!