Зінаїда Луценко - Свята Марійка

– Я замерзла… – попросилася Наталка. – Болить…

Казанцев чомусь мовчав. А Людмила важко зітхнула:

– Ой, дитино, є тут чого замерзнути. Злазь із крісла і йди в палату. На ось, тримай, – дала вона згорнуту вдвоє пелюшку, – клади її поміж ноги.

І як ішла коридором, чула, що між ногами ллється і ллється тепла кров. «Що вони мені зробили?» – думала Наталка.

Зайшла в палату, лягла на ліжко. Почала кричати дитина, але Наталка не мала сил до неї встати. Дитина кричала й кричала, у Наталки боліла голова. Вона над силу зіп’ялась на ліжку, хотіла вже когось гукнути, щоб підставили до грудей дитину… І тут в палату зайшов Казанцев.

– Наталко, – чомусь сказав незвично лагідно. – Так уже сталося, що у тебе тепер… сепсис, зараження крові. Твоя матка тепер схожа на мочалку, яка випускає у кров отруту. І коли тобі холодно – отрута виходить у кров…

– Мені й тепер дуже холодно, – заплакала Наталка.

– А ти хочеш, щоб усе це якнайшвидше скінчилось? Хочеш одужати й поїхати додому? Ось і дитина твоя плаче, а вдома ж тобі, певно, хтось допомагає за нею доглядати?

– Хочу…

– Ну, тоді треба зробити операцію, – сказав Казанцев. – Тобі треба видалити матку, і температура відразу ж спаде. Бо в іншому разі…

– То вирізайте… – просила Наталка.

– Але у тебе вже більше ніколи не буде дітей…

– І не треба більше! Я ніколи вже не хочу пережити такого знову!!!

У ліжечку аж заходилася плачем дитина, її треба було перемотати й погодувати. Але Наталка вже не спала кілька днів, її морозило і болів після огляду живіт, витікала кров…

– Ну, тоді тобі треба підписати ось цю заяву, – підставив дрібно списаний аркуш Казанцев. – Зараз медсестра зробить укол, ми викличемо твого чоловіка, щоб він посидів із дитиною.

– Це ж не дуже довго? – спитала Наталка.

– Ні, не надовго, – пообіцяв Казанцев.

Тому Наталка й підписала той папір, не знала, що тим навіки відмовилася від усіх своїх ще ненароджених дітей, які могли б колись ще й народитися, якби не…

Казанцев кудись пішов, а вона спробувала підвестися, щоб підійти до дитини, але до палати зі шприцом у руках увійшла медсестра-практикантка.

– Таню, це ти будеш робити мені ін’єкцію?!

– Так, я! Наставляй руку!

– Ні, нехай мене уколе хтось інший, я тобі руки не дам!

– Як хочеш!

Практикантка вийшла за двері й швидко повернулася з іншою медсестрою.

– Ось, уколіть, – показала на Наталку. – Тут така вся розніжена лежить! Недоторкана вся! А я поки побавлю її дитину, бо ще розірветься від крику!

І Таня взяла сповиток у руки.

– Гляди мою дитину… – попросила Наталка у практикантки: Денис ще не приїхав, а вона вже йшла – сама, своїми ногами – на операцію, було й тоді Наталці холодно. Але вона ішла до операційної з радістю! Бо думала, що тоді скінчиться біль, можна буде зігрітися і відпочити.

Повірила…

Біля дверей операційної стояла Наталка в одній сорочці, і стікала нічим не утримувана кров по голих ногах на кахель.

І Наталці тоді ще навіть було трохи й соромно, що ось так вона, гола, стоїть, а кров тече й тече на виду у всіх.

Аж натекла калюжка…

На Тому світі її стрічав Сам Бог.

Стояв Він біля великого свого трону, точнісінько такого, як бачила колись Наталка ще у дитинстві у своєї бабці на картині. Трон той був увесь із білих хмар, у Бога в ногах сиділа похила жінка, і ще якісь люди стояли поряд, а вгорі сміялись ангели – товстенькі діти з крильцями.

І це був саме Він.

– І для чого це ти таке із собою учинила?… – печально питався в Наталки Бог, показуючи рукою кудись вперед.

Наталка повела за Його рукою поглядом і побачила там себе маленьку. Вона теж тоді сиділа у лікарняній палаті, і по губах у неї текла червона кров, боліло горло. Пригадала, як одного разу, здається, у десять років, теж сама згодилася на операцію, тоді їй рвали гланди. Лікар тоді сказав: «Якщо зараз не зробимо операцію – ти вже ніколи більше не зможеш пити холодний лимонад!»

А Наталка так той лимонад любила! Була мала ще… То й повірила.

І вже потім, обливаючись слізьми, сиділа вона перед лікарем на стільці, тримала у руках білий тазик, у який стікала кров, терпіла біль і шкодувала про своє рішення, думала: «Більше вже ніколи! Ніколи більше я не дозволю себе різати!»

І от тепер – знов згодилася! Та ще й на щось набагато гірше.

– Ну що? Ти вже й забула?… – скрушно хитав головою Бог із бабиної картини. – А мала б пам’ятати! Тепер терпи. І я тобі нічим не допоможу…

– Допоможи!!! – заверещала Наталка й простягнула до Бога руки.