Зінаїда Луценко - Свята Марійка

Людмила сіла на ліжко, медсестра принесла судок, поставила поряд, розповила живіт, і Наталка вперше побачила його «криваву посмішку». Стягнутий нитками, почорнілий від йоду, із рожевою трубкою посеред шва…

Лікарка відрізала дві нитки, які тримали трубку, і повільно вийняла її ізсередини, трубка була біла.

– Ну, тепер вже краще!

Але температура не знизилась…

– Може, спробуємо ще й УФО? – сказала лікарка.

Потім до Наталчиного ліжка медсестра підсунула коробку, крізь яку пропустила прозору трубку, встромила в тіло, а з іншого боку трубку під’єднала до скляної колби. Наталка лежала й бачила, як її кров повільно вибігає в колбу.

– Це для чого?

– Зараз тобі кров почистять, вона витече у банку, потім я пропущу кров назад через цей апарат, вона опроміниться, і всі мікроби загинуть! Може ти хоч тоді одужаєш?

– Добре…

Раптом на сестринському посту задзвонив телефон, медсестра встала зі стільця і пішла брати трубку, довго із кимось сварилася по телефону, у цей час колба переповнилася, і кров почала витікати на підлогу. Наталка бачила те витікання, але їй було геть байдуже, вона навіть рада була, що так кров витікає: «Вона ж отруєна…»

Але в цю мить до палати зайшла лікарка.

– Це що таке?! – почула Наталка окрик, але, здавалося, дуже далеко від себе. – Тут набігла калюжа крові!

– Господи! – кричала теж здалеку медсестра. – Та я ж тільки на хвилину відійшла! Що ж тепер робити! Хоч би не померла! Це ж треба, щоб таке саме на моєму чергуванні сталось! Що ж тепер робити, Людмилочко, моя дорогесенька, рятуйте! Ви ж знаєте, яка тепер у мене в сім’ї ситуація, а тут ще й це! Я ще й цього не видержу!

– Заспокойся, – трохи ближче обізвалася лікарка, і Наталка відчула, як вона торкнулась до її руки. – Зараз увіллємо трохи плазми, а тоді глюкозу поставиш, не помре. Тільки ж…

– Вибачте, я ж ненароком! Я ж не хотіла! Вона й так тут… – медсестра стишила голос.

– Казанцев може й списати, в цьому році у нашому відділенні ще ніхто не помирав, – лікарка говорила дуже тихо.

– Я все зроблю, Людочка, я все зроблю! – метушилася медсестра.

А коли Наталка прийшла до свідомості, сказала:

– Коли прийде чоловік, треба, щоб швидко знайшли кров, бо в нашій лікарні тепер нема. Хіба, може, із області запросять, але поки звідти довезуть ту кров!

– Я скажу…

Крові не знайшли.

Прокинулася Наталка тої ночі, відірвала вчаділу голову від подушки і взяла до рук термометра, встромила його під пахву.

Як витягнула й подивилася до світла – налякалась: ртутна нитка забігла вже за сорок!

– Лєна! Лєна! – гукала медсестру. – Мені погано…

А на ранок…

Спочатку Казанцев стояв над ліжком і чомусь дуже просив ще трохи почекати, аби мати Наталчина нікуди не дзвонили й не викликала з області «швидку».

– Обіцяю, що справлюся сам! Зберу консиліум, все вирішимо, все буде гаразд, потерпи.

А коли мати поїхала, Наталці знову вкололи наркоз і забрали до операційної. Коли ж цього разу вона прокинулася в палаті реанімації, ще одна трубка стриміла з її тіла, а в банку на підлозі збігала сукровиця…

– Наталко, Наталко, чуєш?… – штурхала її, змучену довгою хворобою і вчаділу від наркозу, медсестра. – Прокидайся! Чуєш?… Я ось сховаю під подушку твої ліки. Бо там привезли до нас діда, у нього біла гарячка. То Казанцев сказав забрати у тебе ампули й вколоти дідові… чуєш? А у нас більше немає таких ліків. Я сховаю, а ти, як прийдуть, не віддавай, чуєш? Тобі ж самій треба… А я скажу Казанцеву, що ти не дала.

– Як я не віддам?…

– Зараз я гукну твого чоловіка.

У кабінеті Казанцева Денис кричав:

– Та я зараз піду в міліцію!!! Чуєте? Ці ампули мені брат із Києва віз! Останні в аптеці забрав! Де я їх до завтра буду шукати?!

– Ну, понімаєш , тут, парєнь , таке діло, – бігав очима по кутках Казанцев. – Цей дід – він не просто дід, це батько великої начальниці. Ну, як тобі пояснити … Коротше, усі магазини в її руках. І як дідові не вколоти, то він до ранку може й загнутися. А тоді буде скандал.

– Скільки дідові років?! – звірів Денис.

– В тому-то й діло, що дід старий, йому вже вісімдесят п’ять…

– То дідові вісімдесят п’ять?! А у мене там помирає жінка, їй тільки вісімнадцять! І у неї не біла гарячка!!! У нас мала дитина!!!

– Та хто ти такий, щоб тут кричати?! – і собі підвищив голос Казанцев.

– Чогось, як ви брали у мого батька хабар, то так не казали!

– Який хабар? – скривився Казанцев. – Оті дві гуски й п’ять банок смердючого молока – хабар?! Не знаєш ти, молокососе, що таке хабар! Та я ті ампули зараз візьму й питати тебе не буду! Міліцією він мене лякає! Та щоб ти знав, що у того діда зять усією міліцією в районі керує, так що йди, жалійся!