Зінаїда Луценко - Свята Марійка

– Ну, не знаєш, то як собі хочеш!

– Це ж Філіповна, ти на неї не зважай. Просто вона така людина, що любить, аби їй заплатили. У тебе, Наталко, гроші із собою є?

– Нема…

– Ну, тоді якщо хтось до тебе приїде, то скажи, нехай Філіповні взятку дадуть, то тоді вона буде до тебе добріша.

– Вставай!!! – кричала над головою Філіповна після того, як робила промивання.

– Я не можу встати сама, дайте мені свою руку, – просила її Наталка.

– Ще чого?! Усі можуть, а ти – ні? Вставай!

І Наталка тужилась із усіх сил, але перерізані навпіл м’язи на животі боліли й не хотіли підіймати тіла.

– Допоможіть, будь ласка…

– От ще цяця мені!!! – бридливо кривила губи Філіповна. – Не мо-о-о-оже вона!

А як за місяць Наталка виписувалася із лікарні, таки занесла мати Філіповні повну торбу харчів – торбу гречаної крупи, порізаних курей, три літри самогонки, олії й пачку шоколадних цукерок – що могла.

– Може, тобі перев’язочку на дорогу зробити?… – незвично солодко спитала Філіповна.

– Не треба…

– То, може, бинтика із собою дати? – чула провину, бо за всі свої чергування зробила перев’язку тільки раз!

А після лікарні, вже вдома, вперше за місяць доторкнувшись до дитини, Наталка знову заплакала:

– А в мене більше немає для тебе молочка… – цілувала дитя у лобик.

– Ой, із тим твоїм молочком… – похитала головою свекруха.

А мати:

– Добре, – каже, – Наталко, що тоді тебе забрали із лікарні й Зойку відлучили від грудей. Бо, знаєш, що могло б ще й бути? Ллялася зелена піна! Ми ж як викликали лікарку, а та подивилася і каже: «Дитина могла б померти».

– Скільки ж у тебе влили ліків, нехай Бог милує!

– Моя дитинка… – плакала Наталка.

Як ще худа й жовта, трохи згорблена, бо не давав добре розрівняти тіло шов на животі, вийшла Наталка вперше й стала посеред подвір’я – була золота осінь, повз ворота йшла однокласниця Орина.

– О! Наталко? – здивувалась. – А в селі вже люди казали, що ти померла…

– Як бач, Орино, я ще жива…

– А я б тебе на вулиці, якби ти просто йшла, геть би й не впізнала! – підійшла Орина під самі ворота.

– …

– А це правда?… Казали люди, що тобі зробили операцію і що тепер твій чоловік… Він хіба не сердиться?

– За що?!!

– Ну… Ти ж йому тепер дітей не зможеш народити? Та й взагалі, ти б, Наталко, себе побачила!

– А я бачила! Бачила! І у нас уже є дитина! – відривала Наталка від воріт неслухняні руки. – Денисе! Мамо!!! – кричала на увесь голос. – Допоможіть мені назад до хати дійти! Денисе!!!!

А в хаті – дивилася на малесеньке дитяче личко і заливалася слізьми:

– А якщо я колись ще такої маленької дитинки захочу, Денисе?…

– У нас є дитинка, є для кого жити!

Минуло, мабуть, ще з півроку, стояла Наталка на автобусній зупинці, мимо пролітали машини і засипали похилену постать пилюкою, проходили якісь люди…

А Наталка стояла – мала їхати до лікарні сама. Денис був вдома з дитиною.

І тут – тітка Валя.

– Наталко?… Як там твоє здоров’я?

– Та так, як бачите…

– Мучать тебе приливи? – запитала щось незрозуміле.

– А що це таке?

– Не знаєш, значить, не мучать…

Вдома Наталка спитала в матері.

– Це якщо у жінки наступає клімакс, – сказала мати. – Тоді таке буває.

– А що таке клімакс???

– Ну…

Розповіла.

І Наталка згадала: як було їй дванадцять років, поїхали вони з матір’ю до дядька Кості в гості, побачила там тітку Мілю – дядькової жінки рідну сестру. Та тітка Міля була дуже змарніла і зістарена, обличчя жовте-жовте, все у зморшках, але очі – сині, дуже молоді. І Наталка запитала тоді у матері – чого вона така.

– Та… Тітка Міля – хвора.

– А що з нею?

– Неповноцінна, інвалідка: ніколи не мала місячних, тому й така.

І Наталці було дуже тітки шкода, й страшно, що вона така молода і вже така негарна!

– От бачиш, а ти плачеш і кричиш, коли маєш місячні, – сказала мати. – Для дівчинки добре мати місячні, хоч і болючі, бо як ні – то буде так, як тітці Мілі.

Після того, як Наталка дізналася про клімакс, пригадала вона тітку Мілю – у серці закублився лютий страх: бо й у Наталки тепер уже ніколи не буде місячних…

Якось навесні пішла вона до лікарні, почали боліти зуби.

– Наталко?! Хіба це ти? – на дорозі зустрівся їй Максим, Денисів товариш, – давно не бачились.

– Я…

– Господи! Як ти постаріла! Я ж тебе ледве-ледве й упізнав! Ти змінилась! Згорбилася, схудла. А була ж така красуня. Шкода…

Максим стояв, дивився. А Наталка – ніч упала їй на голову серед білого дня, пустила по обличчю сльози, у голові – образ тітки Мілі: «Це і я тепер така?… Така?!.. Така…»