Зінаїда Луценко - Свята Марійка

Марійка й не похопилась, як то все швидко сталось!

Іван стогнав, Ігор плакав, а Наталка була рада, що батьки нарешті перестали битись.

Іван відразу ж і протверезів. Він витягнув дітей з-під мотоцикла; застогнала Марійка – вона дуже забила руку. А може, то Іван дорогою її так дуже стовк?

Але врешті все вийшло на добре: Іван від стресу наче якось отупів, і майже на цілий місяць у сім’ї запанував мир і спокій.

Але перемир’я не могло тривати довго, бо Марійка звично першою зачіпала Івана сама і починала виказувати йому ще раз усі свої образи, докори, казала усе те, що й кожного разу під час їхніх бійок.

Тільки ж тоді Іван бився, а тепер уже не бився, бо почувався винуватим, що міг би повбивати дітей, через те дуже пильно вислуховував; мовчав.

Але Іван тільки прикидався, що він почувається винним, а насправді – все гарно запам’ятовував, щоб потім йому було за що віддячити Марійці.

Якось Іван серед зими так дуже напився, що бився без перерви цілих два дні (либонь, тоді він і спати не лягав): у Марійки з Іваном була відпустка, і вони разом сиділи вдома, нудились. То Іван як почав битися звечора, так і до ранку; тоді ще цілий день; і знову ніч; і ранок; і ще один день…

Аж третього дня Іван, мабуть, таки знемігся – перед ранком ліг і заснув. Діти ж тим часом швидко зібралися і побігли до школи: бійка – не бійка, спали вони ніч чи ні, а до школи треба було йти. І не дай бог принести комусь у щоденнику «чотири»: Ігор і Наталка знали, що і через їхні оцінки між батьками теж могла початись сварка.

Наталка сиділа того дня в школі й думала не про уроки, а про те, чи спить ще її батько, і чи не б’є він тим часом матір, поки їх немає вдома.

І таки вгадала, бо ще від порога вона почула, яким голосом батько говорив до матері. Хотіла Наталка втекти за двері, вирішила добратися і заночувати в баби Зойки. Але Іван уже помітив доньку і не відпустив: як була межи Марійкою з Іваном бійка, то він дітей тримав у хаті, аж поки не був певен, що «із дому сміття не піде в люди».

Вже як аж уранці виходила з Івана уся горілка, то починав він каятися, падав на коліна й просив у Марійки вибачення. І було Іванові все одно, що його жінка до кривавих ран збита, що Наталка захрипла й опухла геть від сліз, що син переляканий аж так, що весь обмочувався і трусився тілом. Мусили щоразу вибачати і терпіти.

І дотерпілися вони аж доти, що Іван від якоїсь пори почав казати:

– Як не пробачите мені тепер, то я – накладу на себе руки!

Спочатку Наталка дуже боялася, щоб батько і справді такого із собою не зробив. Та потім вже й сама хотіла, аби він десь дівся із їхнього життя – усім відразу б стало легше.

– Я тебе, страшна лахудро, уб’ю, а сам заріжуся, або – повішаюсь, або – у річці втоплюсь! – кричав ночами озвірілий Іван.

– Не треба, Іване, не кажи так, – просилася Марійка.

А коли уже не було більше сил усім плакати, і таки біг Іван вночі надвір «топитися» або «різати у ванній вени», Марійка наважилась такого попросити в Бога:

– Боже милостивий і милосердний! – вклякла на коліна до вікна. – От якби ж то він, падлюка, таки там і втопився! Але ж хіба таке буде коли? – зітхала.

– А-а-а-а? Відьма! Чого ти за мною не біжиш? Чого ти мене назад не гукаєш? Таки й справді хочеш, щоб я із собою щось вчинив?! – повертався Іван і бив Марійку далі, до самозабуття, до повного свого виснаження…

Взимку, якогось вечора, була, либонь, неділя, Наталка мусила йти додому, бо надворі тріщав мороз; голова у неї ще боліла від учорашнього скандалу, а в квартирі вже розгорявся новий.

Наталка пішла у свою дитячу спальню й хотіла так закрити руками вуха, щоб не було чути, як неприємно тонко вищить мати, але не змогла – бо та вищала надто голосно. І мусила Наталка тиснути лоба долонями і йти до кухні, ставати там у дверях й дивитися, щоб батько матір не вбив.

Боялася Наталка тишу слухати і з дому боялася теж іти… Бо її дядько Костя, материн рідний брат, як була Наталка ще зовсім маленькою, якось сказав таке: «Як тільки уб’є ваш батько матір, то зразу й ожениться на другій жінці, а зла мачуха вас із Ігорком не буде любити, вона вижене вас із дому, і будете ви ходити по світу, немов пси приблудні, і кожне вас гонитиме від свого дому…»

Витріщив Іван очі, налиті кров’ю, Наталка дивиться – вже звикла, а всередині у неї все ходором ходить, а голова аж лопається від страшного болю.

Вже була пізня ніч… «Де ж це батько взяв горілки? – думала Наталка. – Я ж у брагу стакан солі всипала!»