Зінаїда Луценко - Свята Марійка

А вже як у кабінеті молодий гінеколог узяв у руки тампон із йодом і приготував кюретку, щоб вишкрібати дитя, Марійка приречено заскімлила:

– Ні, не дам, не дам!

– То що? Не робити аборт?… – спитався лікар.

– Я передумала.

Лікар був молодий, бо більш досвідчений таки довів би діло до кінця або хоча б залишив у себе гроші, хоч частину. Але той покірливо згодився, повернув увесь гонорар до решти.

Марійка злізла з крісла і, наче нічого не сталося, пішла додому.

Так Наталка й залишилась живою.

І тільки заради дитини – Іван тепер міцно ціпив кулаки, п’яно сичав Марійці у лице, обзивав її й далі здохлячкою, вороною, старою клячею, але терпів, тримався – і не бив.

– Бо то було б тобі на руку! – казав Іван Марійці. – Ти ж тільки цього й ждеш, ти ж увесь час мене доводиш, щоб я вийшов із себе, а тоді… тоді будеш казати, що це я у всьому винен!

– Нічого я не жду! – бралася в боки Марійка, осміліла. – Якби не ця проклята дитина, то я… то я б!..

– Бачиш, що надумала?! – кричав Іван. – Народиш мені дочку – усе тобі прощу, ніколи й пальцем більше не зачеплю! – клявся.

– А що мені прощати? – щиро дивувалася Марійка.

– Що ти така… незугарна ні до чого! Що ти така потворна! Що ти пригорнути мене не вмієш! Що ти… Що ти хоч би коли вміла засміятися, а то регочеш, як коняка якась…

– От уже мені зугарний знайшовся, ти дивись! Чи ти ж сам до чогось здатний?

– Мовчи, дурепо!!!

– І не подумаю!

– Геть з очей!

Так гризлися Марійка з Іваном між собою аж до пологів. І Марійка найбільше боялася, щоб не вродився у неї хлопчик.

– Досить Ігорка, як удасться в батька, буде такий же дурний і скажений. Буде хтось тоді на мене плакатися! Досить і одного. Нехай буде мені рідна душа. Не треба мені хлопчика, нехай краще дівчинка, – хоч і казала Марійка своїй мамі, але дитину нишком називала чомусь Андрійчиком…

Народилася Наталка на Різдво.

Увечері ще Марійка наварила куті та й сіла до столу з ложкою їсти, тут її й підхопило. Іван побіг до сусідів і викликав звідти телефоном швидку допомогу; вона відвезла Марійку до лікарні.

Народжувалася дитина швидко і без болю. Марійка була дуже рада, як почула, що в неї дівчинка.

Іван же був такий щасливий, та ще й усі казали, що дитина на нього схожа!

– Мов дві краплі води! – казала Зойка.

– Еге ж, – хитала головою Рузя. – Коли я народила Віру, вона один в один була, як ця дитина, у мене й фотографія є, можемо зрівняти!

– Для чого його звірятись, свахо? Моя Марійка чесна!

– А я хіба що кажу? Чи я не вірю?

– То для чого фотографія?

– Аби мій син був певен!

Іван перші дні після пологів жінки не чіпав – радів, що народилась донька, сам і назвав її на честь якоїсь там своєї першої любові – так і сказав Марійці.

Хрестини влаштували, коли минув Наталці перший місяць.

У тісній однокімнатці зібралося тоді душ із двадцять, гості розсілися по лавках біля столу – усе тільки Іванові друзі й родичі. Іван сидів і пригощався, а ще не зовсім здорова Марійка бігала туди й сюди, носила страви в мисках і ставила перед гості.

– А йди-но на хвилинку сюди! – як тільки присіла Марійка й собі за стіл, гукнув її Іван із кухні.

– Може, і я щось з’їм? – необачно дорікнула.

– Йди, щось скажу, а тоді й з’їси.

Марійка зайшла за двері, там Іван і притиснув її добре до стіни, здушив руками за горло.

– Це чого ти, дурна курко, не поважаєш моїх гостей?

– Що таке?… – злякалася Марійка.

– Чого ти ходиш насуплена, не смієшся? Чого ти ноги волочиш? На тобі халат он розхристався!

– Та я втомилась…

– Від чого ти втомилась? Чого ти набурмосена, як ніч?

– Вибач, я зараз буду посміхатись… – просилася Марійка і через переляк старанно вищирила нерівні зуби.

– А-а-а-а?! То це ти спеціально ходила насуплена, щоб люди подумали, що тобі зі мною недобре живеться?! А тепер ти ще й скалишся, мов скажена собака! – Іван схопив жінку за коси… І товк головою об стіну, аж поки не заюшила кров із носа. Тоді спинився, руку витер об її ж халата, сплюнув.

– Тепер ти добре будеш пам’ятати, що хоч перед людьми треба вирівнювати свою гидку мармизу! – сичав п’яно Марійці у лице. – Йди зараз же і вмийся, а тоді до гостей виходь, і щоб весела! Бо як будеш зарюмсана – зразу вб’ю! Ти мене добре чуєш?!

– Добре…

– Але не думай, що тобі так оце й минеться! Як усі порозходяться, я тебе ще краще буду вчити! Втямила?…

Але Марійка не чекала.

Коли чоловік повернувся до гостей, вона розчахнула навстіж двері й кинулася бігти – до своєї матері в село.