Зінаїда Луценко - Свята Марійка

Із побитим лицем, у крові, влетіла вона серед ночі в хату й важко впала в сінях…

– Ой, рятуйте мене, мамо, бо більше я не витерплю!!! – кричала задихана Марійка.

– За що ж це Бог так тяжко нас усіх покарав? – злякалась Зойка.

А вже на ранок Іван стояв під дверима тещиної хати, разом із своєю сестрою.

– Виходь, гадюко, з хати! – гукав він до Марійки.

А коли Марійка вийшла до порога, за неї завзято взялася Вірка.

– Ти що це собі надумала!!! – кричала вона на увесь голос. – Що ти за мати така?! Покинула людей у хаті та ще й двох маленьких дітей! Як же тобі не стидно! А сама десь повіялася! Це, виходить, правду казав наш Іван, що ти гуляща й безтолкова?!

– Та я зараз її як ухоплю за ті патли, то так додому, як собаку, за собою й поволочу! – підскочив до сіней Іван.

Але тут із хати вийшов Костя, він був вищий за Івана на дві голови, і заступив собою сестру.

– Виходь, стара шкапо!!! – кричав Іван.

– Безсоромниця така! – не бачила Марійчиного збитого лиця і синіх смуг по всій шиї Вірка. – Я зараз до неї доступлюся сама!

– Ні, я сам! – сікався Іван до дверей.

Але Костя ухопив зятя за комір, добре трусонув та й кинув у траву. Упав Іван так, що аж ноги задер.

– Ой! Рятуйте! Вбивають! – завищала Вірка. – Тікаймо, братику рідненький, звідси геть! Бо нас тут не по-людському приймають! Це ненормальні, якесь відьмацьке кодло!

Й Іван зі своєю сестрою подалися геть.

– Ми за дітьми зараз прийдемо, – закрив ворота за гістьми Костя. – А вашого духу тут щоб більше не було!!! Ніколи!

Наталка була ще дуже маленькою, найперше, що вона усвідомила з побаченого у батьківській квартирі, – якогось синього чайника на столі і купу старих і зчовганих шкарбунів біля порога у коробці; вічно заплакану матір.

А брата свого старшого, Ігорка, чомусь не могла вона згадати. Бо як виповнився Наталці тільки рік, віддала її Марійка до дитячого садочка. Хотіла б, як і старшу свою дитину, віддати на виховання в село до баби, своєї матері. Але Іван був проти:

– Досить і того, що сина твоя мати із дурнуватим Костем намовляють проти мене! Воно ж іще мале, а чомусь на батька увесь час вовком дивиться! Я пам’ятаю, як ще моя баба, як я був малий, теж на мого батька дурниці всякі казала і намовляла нас із Віркою супроти нього!

– То хіба ж я в тому винна? – хилила голову Марійка. – То твоя баба…

– Знаю я тебе! Зізнавайся: намовляла проти мене Ігорка?!

– Я…

– Не треба нічого казати, я знаю: намовляла! Але це вже моя дитина!

– Ігорок теж твій.

– Наталка на мене схожа! Її твої родичі не будуть через це любити, віддамо дитину до садочка.

Ще змалечку Наталка чомусь постійно плакала. Бо від самої колиски мала перед собою безкінечні сварки та бійки своїх батьків.

Їй було страшно: налиті кров’ю п’яні батькові очі й материн істеричний плач…

З дня у день.

З року в рік…

Найперші дитячі спогади губилися серед густих і зелених, добре запилюжених придорожніх бур’янів, там вони з матір’ю і братом від п’яного й оскаженілого батька ховалися, а тоді втікали поночі до баби Зойки. Асфальтована дорога від тих кущів була дуже близько, поряд проносилися машини, освітлюючи фарами пітьму, і Наталка боялася – може, це їх шукає батько? Щоб убити матір!!!

Попри постійні бійки й чвари, батьки на місці не сиділи; час ішов, діти росли – і росли у сім’ї статки.

Побудували власну хату.

За кілька років Іван ще й заочно закінчив інститут, отримав вищу посаду. А як Наталка пішла до першого класу, пив могоричі із директором школи. Іван ходив у школу, як треба було, щоб у його дітей у табелях були гарні оцінки, був головою батьківського комітету.

Марійка теж не пасла задніх – вона працювала комірником на складі.

Грошей було багато.

Якось уночі, при зачинених вікнах, Наталка навіть підгледіла, як її мама із татом рахували радянські рублі на кухні, розкладали їх рівними паперовими стосиками на столі.

А тоді побачили, що Наталка підглядає…

– Мовчи, доню! Нікому не кажи про те, що бачила! – повчала Марійка дочку. – Чуєш? Бо коли скажеш, то приїде міліція і забере маму й тата до тюрми, чуєш?

Налякана Наталка таки мовчала, але великим грошам рада не була: Марійка ніколи не купувала нічого зайвого.

– Тепер ось це куплю, а люди побачать, – пояснювала вона дітям, – зрозуміють, що в нас є гроші, а тоді…

– Прийдуть із міліції і заберуть усе, – закінчував повчання Ігорок.

Марійка з Іваном хоч і мали великі гроші, але жили, як усі: подовгу носили один і той самий одяг, дітям купляли пальто тільки «на виріст» і, на чому могли, економили; вони ніколи не ходили разом у кіно, до ресторану, не їздили до Криму відпочивати і довго не мали власної машини.