Зінаїда Луценко - Свята Марійка

Як циганка йшла геть, Іван опам’ятався і кинувся за нею бігти, вхопив за руку. «Віддай мені рубля!» – сказав. «Ще чого?! – здивувалася циганка. – Я за ворожіння з тебе гроші взяла!» – «Віддай по-доброму!»

Але жінка почала втікати. То Іван її таки догнав і здер із голови хустку. А хустка та була дуже гарна. «Ось, якщо не віддаси мого рубля, – показав на хустку, – то я собі візьму, хустка вартує більше, ніж цей нещасний рубль!» І циганка мусила віддавати назад гроші, але страшенно за те розсердилася, стала по-своєму щось жерготіти, витягнула з-за пазухи монету, кинула собі під ноги, сказала до Івана: «Щоб ти ніколи добра не знав! А коли візьмеш ці гроші, то будь ти разом із ними проклятий!» Як Іван віддавав циганці хустку, вона ще й вхопила його за чуба і вирвала звідти жмут волосся. «Ніколи не буде тобі добра!» – й побігла.

А ще Рузя якось розказувала, що був якийсь давній родич, що прокляв він колись за щось увесь свій рід аж до сьомого коліна! І от тепер виходило, що те «коліно» – то й був Іван.

– Як мене покинеш, – казав Іван до Марійки в часи просвітлення й перемир’я, – то й ти жити вже не будеш! І якщо кудись від мене здумаєш утекти, то я тебе знайду скрізь і з-під землі дістану! А тоді спочатку тебе заб’ю, а потім сам заріжуся! А ти подумала, що тоді з нашими дітьми буде? Кому вони будуть потрібні? Та й я тебе сильно люблю, ревную…

Марійка не так за себе, як за дітей боялась. Бо й справді: хто б ще так любив її й дітей!

Якось Марійка попросила:

– Іване, а давай поїдемо до ворожки, може, вона нам що добре скаже або порадить, як далі бути?

– Ну, поїхали.

А там… Поклала ворожка чомусь Івана із Марійкою поряд, одне біля одного, під столом, а по столу розклала карти. Дивна якась була ворожка. Вона совала й совала тими картами, дмухала на свічку і плювалася під стіл, а тоді сказала, щоб вставали.

– Нічим я вам не допоможу, діти, – тяжко зітхнула стара баба, – геть нічим. Там таке між вами намотано, що й ради не можна дати.

– То як же нам бути? Життя ж немає! – сказала Марійка.

– Я не знаю, тільки дурницю ви тоді зробили, коли побралися, бо ця жінка не твоя, – сказала вона до Івана, – цей чоловік мав би іншій належати. – І до Марійки: – А ви бозна-що зробили! І як це вийшло, що ви спарувались необачно? Так не повинно б було бути…

Їхали додому мовчки. А вже в хаті, перехиливши біля столу чарку, Іван грізно глянув на принишклу Марійку.

– То ти, гадюко проклята, ще й не моя жінка?! Який це у тебе мав бути інший чоловік? Кажи!!! – і гримнув кулаком по столу, аж упала дерев’яна хлібниця на підлогу й розсипалася на друзки.

– Іване… Хіба ж я знаю?

– Як не знаєш?! Ти ж чула, що сказала нам ворожка? Чула? Чи будеш брехати, що я вигадав?!

– То хіба ж я винна, що вона таке сказала?

– А хто винен?… Хто від тебе краще знає?! Тепер, мабуть, почнеш шукати «свого» чоловіка?

– Ні, не буду…

– Я по очах бачу, що ти вже думаєш про нього!!! Що? Якого тобі треба?!

– Іване…

– Ах ти ж!!! – і Іван обома руками ухопив Марійку за волосся, зігнув її донизу та й ударив коліном в ніс.

Було й таке, що Марійка в Іванових «просвітленнях» благала його:

– Іване! Ти ж бачиш, що ми не живемо – тільки мучимось? Давай мирно розійдемося!

– Ні! Я без тебе й без дітей жити не зможу! – казав Іван.

– А хто ж у тебе дітей відбиратиме? – обіцяла йому Марійка. – Ніколи такого не буде! Ти просто мене залиш… А сам – можеш ще раз женитися. Знайди собі жінку до душі, не таку, як я, знайди кращу, і живіть гарно! А як ти оженишся, то діти будуть до тебе приходити, і ти до дітей, коли схочеш, я не боронитиму! Як схочете, то й у гості будете приходити до мене із новою дружиною, разом! То що, Іване?…

– Ні… – понуро сказав Іван. – Де я ще знайду таку дурну, як ти, щоб терпіла… Більше такої блаженної немає у всьому світі!

Було й таке, що Марійка втікала далеко – аж до Києва!

Приїхала вона додому через три дні, привезла Ігорку червону сорочку і пістолета, Наталці – банта і білу у синіх горохах кофту. Яка ж то була гарна кофта! Ні в кого такої в школі не було!

А наступного дня по приїзді Марійки Іван побив її так, що вона потрапила до лікарні. Тоді вже Зойка не витерпіла і поїхала в район, написала на зятя заяву в міліцію – і його таки посадили на п’ятнадцять діб.

Але ж Іван був не останньою людиною в районі, у міліції мав «руку», тож усі два тижні відсидівся в кабінеті у начальника та й прийшов додому із коробкою шоколадних цукерок. Попросив у Марійки вибачення, і цілий місяць був тверезий.