Зінаїда Луценко - Свята Марійка

Найдужче Наталка не любила гасу, бо після нього клаптями падала із голови велика лупа.

Але що б не робила Марійка, та коли вони їхали до Москви, то діти везли вошей із собою.

У столиці Радянської імперії московська баба подарувала Наталці синю шапку. Як же важко було в тій шапці чухатись!

– Ма, мені у хустці їй-богу буде легше! – жалілася Наталка.

– Тут так не прийнято, із нас будуть сміятись.

– Але ж ти ходиш в хустці! – не мирилась Наталка. – Чому й мені не можна?!

– Бабушка зробила нам подарунок, не можна її ображати відмовою, – сказав Іван.

– Але воші дуже кусаються!!! – раптом закричала до нього Наталка.

Іван зробився червоний, мов рак, і цикнув на дочку.

Через ті воші у Москві Наталка не могла спокійно спати.

Коли вимикали світло, вона сідала на ліжку й тісно притискалася потилицею до стіни. Наталці тоді навіть здавалося, вона навіть могла б побожитися, що чула, як, роздушені об стіну, комахи лускали. А вранці боялася одягнути нову кофту – бо там, напевно ж, сиділи і чекали на неї воші…

Прямісінько перед Москвою поїхали Наталка й Ігор із батьком на базар, щоб купити новий одяг – для поїздки.

Купив тоді Іван дітям по гарній кофті, і ті кофти Наталці дуже сподобалися – одна була чорна із червоними цятками, а друга – синя.

Але як приїхали із базару, Марійка пхикнула:

– Що це ти накупив такого? На що воно схоже? На Ігоря – червона кофта? Він же хлопчик! А на Наталці взагалі висить, як на опудалі. Тільки грошам горе…

– Ти сама опудало мерзенне! – закричав Іван.

Дітям настрій був зіпсований, а між батьками почалася бійка; і їхала Марійка до Москви із чималим синцем під оком…

– Та то… перечепилася на східцях, – пояснювала вона московським родичам. – Упала…

Вирішив якось Іван повезти дітей до баби-знахарки, бо через постійний неспокій Наталка вночі плакала й дуже кричала крізь сон, а Ігор обмочував під собою постіль.

Була у селі знана цілителька. Жила вона у старій довгій хаті. І коли тільки до неї не приїжджали, завжди біля хати тієї було дуже людно. А їхати треба дуже рано – ще до сходу сонця.

Як дійшла до Наталки черга, посадила її кудлата баба на стілець, взяла у переморщену руку двоє яєць – і щось зашепотіла, при тім водила яйцями – по ногах, животі, плечах, по спині, довкола голови, по очах. Далі розбила яйця ножем і вилляла у мисочку із водою, роздивилася малюнок.

– Ой, великий переляк – від молодого чоловіка, – прорекла баба. – Бачу, як дитина плаче, і то постійно. Хто ж той чоловік? – запитала у Марійки.

– Та хто його знає?…

– Ну, як ви не знаєте, то я – й подавно. Тепер ось відкачала переляк яйцем, дитина буде спати.

Потім цілителька винесла яйця на вулицю – і вилляла собаці.

– От, як мій собачка вигавкає те, що з’їв, і стане тобі, дитино, легше, – пообіцяла баба, та й взялася за Ігоря, а тоді ще й за Марійку.

Івана цілителька чомусь не покачала.

– Мені того не треба! – сказав Іван. – Мені нічого не бракує. Я спокійний!

Як виповнилося Наталці десять років, батько дістав їй путівку до дитячого санаторію.

– Така наша Наталка худа і без кінця хворіє, – журилася Марійка.

– І чому ті болячки увесь час чіпляються до нашої дитини?

У санаторії Наталка чомусь не прижилась…

Тільки першого дня вона весело бавилася із дітьми, бігала, сміялась, і було їй дуже гарно. Та щойно настав вечір, треба було лягати спати, і замаячіли перед очима її рідні – батько, як завжди у цей час, п’яний і насуплений, а мати – гірко плаче. Вже звичним стало чекати у надвечір’я бійок.

І Наталка знервувалась.

Діти розстилали ліжка й готувалися до сну, а вона все сиділа, понура, все більше на неї нападав страшний неспокій: а що там діється в цей час удома, доки її немає?!

Першої ночі у таборі геть не спала і на ранок ішла до їдальні похилена й сумна. Та й увесь наступний день ходила, мов сновида, або нищечком десь сиділа, втупившись поглядом поперед себе, не чула, що і хто їй казав.

Так було й надалі – Наталка замкнулася в собі і німувала. То й дітям нецікаво було із нею гратись.

Дні потекли звичайно, довкруж усі весело розважалися, бавилися в ігри або ж збиралися у гурточки і переповідали одне одному цікаві історії, тільки Наталка сиділа сама самотою на якнайдальшій лавці у дворі, і сльози горохом сипалися невпинно із її очей.

Але вона так звикла…

Не чула Наталка й того, про що розповідали вихователі, не бачила довкола себе світу, замкнулася у собі – боялася, що батько вдома убиває матір; і увесь час плакала, плакала, плакала…