Зінаїда Луценко - Свята Марійка

Як лягали діти на післяобідній сон і довкола усе стихало, Наталка виймала зі своєї шафки блокнот та ручку і писала до матері довгі листи: розповідала на папері про те, як їй тепер самотньо й гірко, як вона чекає вечора, аби ще один такий день минув; просила й благала на папері про те, щоб Марійка приїхала і забрала її назад додому.

«Ой, мамо-мамочко, моя ріднесенька, моя найкраща і єдина! Забери мене із цього санаторію додому, бо я тут помру!..» – так починався кожного разу – удень і ввечері – Наталчин лист додому, в нікуди.

Наталка день у день плакала, вже й дорослі почали її оминати, дратувались. Геть були байдужі…

А за тиждень приїхали до санаторію провідати дочку Іван із Марійкою удвох, – вихователька таки їм подзвонила. Наталка вийшла до прийомної зали і побачила матір, та стояла сама, була чимось дуже розтривожена.

– Не треба дутися, – замість поцілувати, Марійка низько нахилилася і зашепотіла доньці просто до вуха, – бо батько зараз увійде та й побачить, що ти плачеш, почне битися, ще й прямо тут! Ще осоромимося через тебе. Ти, Наталко, замість рюмсати, краще б відпочивала, бо вдома у нас кожного для одне й те саме, ти ж це знаєш.

– Мамо…

– От коли повернешся – ще встигнеш гарно наплакатися.

І Наталка, замість заспокоїтися, – почала лити сльози, вони самі котилися їй із очей, де вже й бралися – невідомо.

– Чому ти?… Що сталося? – нарешті підійшла і вперше співчутливо запитала у Наталки вихователька.

– Мені страшно… за маму, я додому хочу…

Увійшов Іван, роззирнувся, підійшов до Марійки і міцно стис її за лікоть, так, щоб ніхто збоку того не помітив. Але ж Наталка все гарно бачила – і плакала все дужче й дужче.

І мусили того ж дня батьки забрати доньку із санаторію. І сваритися вони почали прямо в автобусі, дорогою додому.

– Усе через тебе!.. – згиналася над Наталчиною головою і грізно шипіла до неї Марійка, вона шепотіла так, аби Іван того не почув, «бо ще гірше буде».

А для Наталки то була вже звична ситуація; і вона нарешті заспокоїлась…

Щороку діти чекають на Новий рік. І Наталка теж – вона дуже мріяла про ялинку.

Бувало, що ялинка у їхній квартирі стояла справжня.

Вбирали вони лісову красуню всією сім’єю, чіпляли на гілки дощик, скляні кульки – це була така сімейна традиція. Було гарно й весело!

А того року до іграшкового відділу магазину привезли перші штучні ялинки, невеличкі, капронові, і Марійка теж купила одну таку собі додому, Івана не спитала.

Як же Наталка раділа тій ялинці! Як же сильно вона чекала вечора, щоб прийшов з роботи батько, й усі разом вони почали прикрашання!

Ялинка лежала посеред хати ще в коробці, не розкладена – стовбур окремо, а гілки окремо, замотані в фольгу. Тільки треба було дочекатися Івана.

– Ну давай, уже почнемо? – просила Наталка в матері.

– Потерпи.

Наталці ж не терпілося побачити, якою буде це блискуче чудо – зібране докупи!

А Іван прийшов того вечора додому дуже пізно й відразу ж попросив у Марійки налити йому «сто грам». Іван сів до столу, виклав поперед себе руки і чекав.

Як же Наталка боялася тих проклятих «сто грам»!!! Бо саме після цих слів найчастіше й починалася між батьками бійка. Так було завжди…

– Ну, Іване… – просила Марійка. – Ну, не треба сьогодні…

– Що?… – заводився Іван. – Налий мені тільки сто грам, і я відразу ж піду спати.

– Ну ти ж знаєш, що не треба…

– Я тільки вип’ю й зразу ж піду спати…

– Але ж тобі не можна, Іване, ти ж будеш битися…

– Не буду! От налий – і побачиш, що не буду. Цього разу вже не буду!

Іван благав, говорив нарочито приязно і мирно. І Марійка за деякий час здалася, вона таки налила чоловікові його сто грамів.

Аж тут – Наталка…

– Тату, а коли ж ми почнемо вбирати ялинку? Скоро ж Новий рік!

– Яку ще там ялинку?!!! – обвів Іван уже стуманілим поглядом кімнату. – Де це ви взяли ялинку?! Хто приніс?!

– Я купила, в магазині… – сказала тихо Марійка.

– А?! Кавалери тобі ялинку вже й додому привезли?!

– Та які кавалери? Кому я треба отака… – виправдовувалася Марійка.

– Ти нікому не треба, правду кажеш!

– Не при дітях…

– А то чому ж? Нехай діти знають! Нехай чують, яка в них мама!

Причиною бійки того вечора була ялинка…

Потрощений об спину Марійки сріблястий стовбур лежав у кухні під столом, зелені гілки валялися розкидані по всіх кімнатах.

А Наталка сиділа над тими уламками й гірко оплакувала своє свято…

На ранок Іван протверезів і просив у Марійки вибачення.