Зінаїда Луценко - Свята Марійка

Але по всій квартирі валялася поламана ялинка… Наталчине вбите навіки новорічне свято…

– Я цю ялинку сам зберу, – як ішов на роботу, пообіцяв Іван доньці. – Ти не плач. Хто ж винен, що твоя мати така почвара.

Увечері Іван таки намагався загладити провину і склеював докупи розтрощений на шматки стовбур, зв’язував його нитками, встромляв туди гілки. Одна ж дірочка на стовбурі таки не склалась, і якась гілка була зайвою, через те вийшла срібна ялинка кособока.

Та Наталка із усіх сил намагалася радіти: ялинка, нехай трохи і скалічена, стояла тепер до решти зібрана! Тільки ж і радість теж була якась скалічена.

Якось, після чергової бійки, щойно порозумівшись, Іван із Марійкою мирно розмовляли за столом, Наталка поряд виконувала домашні завдання, щось писала.

– Бач, Наталко, – гукнув до неї батько, – йди й послухай, які ще бувають чоловіки! Будеш знати, що я у вас – не найгірший тато.

Маленька й худа, як на свій вік, Наталка підійшла і стала покірно біля столу, щоб слухати. Слухала вона батька дуже уважно, як завжди.

– От, Наталко, ви з матір’ю мене зовсім не цінуєте. Ігорьок – то такий ще пентюх, як і його мама, але він мені хоч ніколи не виказує. А от ти на мене сваришся, буває. А хіба можна сваритися на тата?

Наталка промовчала: так краще, не можна здіймати бурі. Іван трохи почекав і продовжив:

– А чи ж ти чула, Наталко, що сталося вдома у твоєї подруги Оксанки?

– Ні…

– От, ти не чула! – вдоволено сказав Іван. – Її тато дуже побив матір. Та ще й не так бив, як я вашу маму, а дуже тяжко! Хочеш знати, як саме?

– Ні! Ні, не хочу…

– Але я тобі розкажу, щоб знала і цінувала свого тата: Оксанчин батько бив свою жінку по голові молотком! А тоді ще віддушував їй на пальцях дверима нігті!

– Тату, не треба… – попросилася Наталка, але Іван її мов не чув.

– Ні, ти вислухай! Коли Оксанчина мати вже не мала сил кричати, тоді батько ще й прив’язав її за ноги до перекладини на дверях та й повідрізав ножем груди! Хіба ж, Наталко, це не страшно?…

– Була б Оксанчина мама так і вмерла, стекла б кров’ю, але вчасно побачили сусіди та й врятували! Боже, Боже! – хитала головою на те Марійка. – Які ж іще у світі бувають страшні й жорстокі люди…

І Наталка тієї ночі, хоч батько її й не бився, і можна було б спати усім цю ніч спокійно, але – до світанку чомусь поривалася кудись бігти й голосно кричала уві сні.

Ніхто ж не знав… А бідній Наталці снилося, що це її батько наважився та й повідрізав груди – її матері.

На ранок Іван вкотре мусив везти доньку до баби-знахарки, викачувати яйцями «невідомий» переляк.

Але того разу баба Наталці не допомогла, і вона цілих два дні лежала у гарячці. Марійка ж вирішила, що то була застуда, і поїла доньку чаєм, давала аспірин.

Аж за тиждень Наталці таки стало легше. Коли ж вона пішла до школи – її подруги Оксанки у класі не було; казали діти, що вони із матір’ю виїхали геть кудись із міста.

Насправді ж Оксанчина мама померла у лікарні, онуку забрали до себе дід і баба, а батька посадили до тюрми.

Наталка через останнє Оксанці ще й позаздрила…

Якось Наталка, загравшись на вулиці, прийшла додому пізно. Іван відразу ж ухопився за це як за причину для сварки.

– Ти, і тільки ти робиш ці заколоти! – наступного ранку Марійка плакала на кухні, в той час як Наталка намагалася ковтнути бодай ложку каші. – Ні, як інші діти – якісь собі тихі та покірні, а ти завжди щось затієш, ще й батькові попадешся на очі, а він тоді звіріє через тебе!

– Я просто бавилася… – Наталка душилася кашею і докорами сумління.

– У тебе завжди є якесь виправдання! А батько твій б’є мене! Через тебе! Зараза така мала!

– Мамо, я не винна… Я ж не хотіла… Я не знаю… – скімлила Наталка.

– Ти, і тільки ти причина всіх моїх нещасть! – знавісніло кричала над головою в дочки Марійка. – Коли б не ти… Де ти взялась на мою голову! Краще б ти взагалі не народилась!

Іван щороку їздив на курорт – до Піцунди.

Отоді Марійці було роздолля! Та й дітям теж…

Наталка усю ніч спокійно спала. Ігорьок не мочив під собою ліжко.

І Марійка теж у такі дні відживала, вона навіть сміялася і бралася читати книжку.

Спокійно сідали вечеряти, не горіло усю ніч світло.

А якось повернувся Іван із санаторію і сказав до Марійки:

– Бачив я таке кіно, про чоловіка й жінку, як вони увесь час билися, – наче про нас із тобою. Більше я вже не буду так поводитися, бо це дуже страшно.

Але вже через два дні напився, й мусила Марійка з дітьми втікати в ніч, ховатись по сусідах.