Зінаїда Луценко - Свята Марійка

Списані Іваном аркуші із шкільного зошита дільничний міліціонер відразу ж по прочитанню забрав із собою.

Змилувався Бог – вчасно забрали з-перед Наталчиних очей і батькове мертве тіло.

Івана таки поховали на цвинтарі, хоч самогубцям там і не місце.

Але ті перші ночі без Івана…

Повернувся додому Ігорьок. Сусідка приходила ночувати до Марійки, та вона що далі, то все більше чомусь впадала у розпуку й відчай.

Бувало, що Марійка усю ніч голосила, завивала й плакала так неприємно-тонко, що Наталка починала шкодувати за звичною гризнею.

– Ну чого ж ти плачеш? – питалася Наталка. – За ким ти, мамо, плачеш?! Батька вже нема, не буде він більше над тобою знущатися, не буде більше тебе бити.

– Ой, що ж я буду із вами робити тепер сама-а-а-а?!!! – мати плакала все дужче.

Після десятого класу вступила Наталка до педучилища, мала вже й стипендію. І всю її до решти віддавала матері. А Марійка носила гроші в ощадкасу і клала їх на книжку.

Казала при тому: «Немає у нас батька, гроші треба економити. Хто його знає, що далі буде».

А воно таке сталося… Пропали всі ті гроші, невитрачені, разом із Радянським Союзом!

– Хай би вони краще тоді в плиті згоріли! – сказала Наталка якось матері. – Може б, ви з батьком тоді менше бились…

– При чім тут гроші? – бідкалась Марійка. – То все горілка проклятуща наробила, ревнощі. А ще… я таки заміж вийшла старою дівкою, та ще й бідна… Було б по-іншому, ми були б щасливі! І твій батько був хороший, ти знаєш, що він у прощальному листі назвав мене святою?!

Скільки Наталка себе пам’ятала у дитинстві – її батьки без кінця сварилися, і хоч такий-сякий спокій вона мала хіба у бабуні Зойки…

Ранньої весни, коли за вікном – за білими, помережаними ще бабунею вручну білими фіранками вітер метав під черешню сніг (це під ту черешню, з якої раннього літа діти навперейми шпакам рвали чорні й гіркі ягоди), бабуня вносила до хати у широкій корзині, плетеній із червоної лози, надщерблені великі гусячі яйця, а потім і самих гусенят, у пелені. Як же любила Наталка, знявши грубу суконну хустку із кошика, нахиляти личко над малими пташенятами і сюсюкати до них!

А як же гусенята пахли! Вона пам’ятала той дивний запах із раннього дитинства. А як дрібнесенький їхній пух пурхав від кошика угору й лоскотав за ніс! Зеленаво-сірі клубочки підіймали голівки на людський голос і, виставивши вперед невеличкі чорні дзьобики, привітно пискотіли.

Якої ж втіхи мала Наталка від тих маленьких гусенят!

Як уже прокльовувалася перша трава, гусенята з гускою пускалися у двір, а Наталка тоді сідала на стільчику біля старої груші, аби їх пасти. Бабуня тоді ніжно до неї всміхалася:

– Моя пастушка!

Як уже ходила Наталка до школи, старалася відпроситися – пожити у бабуні. І на всі канікули…

Наталка спала з бабою в одній постелі, а над головою в них була дуже гарна древня ікона Божої Матері зі Святим Дитям на колінах. Крізь сон-дрімоту Наталці чулася тиха бабусина молитва-бурмотіння. В кінці «Амінь».

– Давайте я буду вчити вас читати! – якось сказала Наталка бабці.

– Ну то вчи… – бо та була геть зовсім неписьменна, ніколи в школу й не ходила.

– Ось це буква «а», – малювала Наталка на папері олівцем. – А це «м», це «б», запам’ятали?

– Ой, дитино, я ж уже не бачу!

– Як це ви, бабунько, таких великих букв і не бачите? – дивувалася онука. – Я ж дуже великими буквами пишу, слиню олівця!

– Не бачу… – зітхала бабця. – Стара я вже вчитися, ти-бо мені, Наталко, сама щось прочитай, тільки ж інтересне!

– Сідайте, слухайте! – казала Наталка. І читала…

Влітку ходили разом попід город у вишеньки, збирати по ярочку малесенькі жовті грибки.

Як назбирували повну пелену (баба клала грибки до фартуха), несли їх у малину, там стояла літня плита – кабиця. Бабуня її розпалювала сухими дровами, ставила на вогонь баняк і кидала туди картоплю; наприкінці ще й додавала руді грибочки.

Біля плити росла висока і стара гілляста груша, на її рівній гілляці дядько Костя, Наталчиної матері рідний брат і бабусин син, прив’язав для дітей мотузяну гойдалку.